Анрі Шарьєр - Метелик

Він розуміє й відходить від решітки.

Луї Деґа дивиться на мене.

– Це остання ніч, малий. Завтра ми покинемо нашу гарну країну.

– У нашій такій гарній країні відсутнє справедливе правосуддя, Деґа. Можливо, ми пізнаємо інші країни, які порівняно з нашою будуть не такими гарними, але матимуть значно гуманнішу манеру ставитися до тих, що припустилися помилки.

Я й гадки не мав, наскільки майбутнє покаже, що я мав рацію. І знову тиша.

О шостій ранку сум’яття. В’язні принесли нам каву, потім приходять чотири наглядачі. Сьогодні вони в білому, з револьвером при боці. Ґудзики бездоганно білих кітелів виблискують. В одного три золоті шеврони у вигляді літери “V” на лівому рукаві, на плечах – нічого.

– Етапники, виходите парами в коридор. Кожен має знайти призначений для нього мішок, прізвище написано на бірці. Візьміть мішок і станьте попід стіною спиною до стіни, поскладавши мішок перед собою.

На те, щоб вишикуватись, поставивши мішок перед собою, знадобилося хвилин двадцять.

– Роздягніться, складіть свої речі на блузи й зав’яжіть рукави… Дуже добре. Гей, ти, збери пакети й склади їх у камеру… Одягніться, натягніть труси, нижню сорочку, штани в смужку, блузу в смужку, шкарпетки й черевики… Чи всі одяглися?

– Так, пане наглядачу.

– Гаразд. Вовняний светр виймається з мішка, якщо піде дощ або щоб уберегти себе від холоду. Мішки на ліве плече!.. Колоною по двоє за мною руш!

Той, що з шевронами, попереду, двоє з боків, четвертий наглядач у хвості, наша маленька колона прямує на подвір’я. Менш як за дві години вісімсот десять каторжників стоять у строю. Викликають сорок осіб, серед яких ми з Деґа й три колишні втікачі – Жуло, Ґалґані й Сантіні. Ці сорок осіб шикуються по десять у ряду. На чолі колони, яка формується, збоку кожного ряду йде наглядач. Ні ланцюгів, ні кайданків. На відстані трьох метрів перед нами задкують десять жандармів. Вони стежать за нами, тримаючи гвинтівки в руках, кожного жандарма скеровує інший, тримаючись за кобуру.

Велика брама цитаделі розчиняється, колона крокує повільно. У міру того, як ми виходимо з фортеці, до конвою долучаються жандарми з рушницею або кулеметом у руках, вони йдуть поряд приблизно на відстані двох метрів. Збоку жандарми стримують величезний натовп роззяв, які прийшли подивитися на від’їзд на каторгу. На півдорозі до пристані з вікон одного з будинків долинає тихий свист крізь зуби. Я підводжу голову й бачу у вікні свою дружину Ненетт і друга Антуана Д. Дружина Деґа Паула і його друг Антуан Жілетті стоять в іншому вікні. Деґа також їх помітив – ми крокуємо, не зводячи очей з вікон весь час, наскільки це можливо. Я востаннє бачу свою дружину та свого друга Антуана, пізніше він загине під час бомбардування в Марселі. Оскільки всі мовчать, панує абсолютна тиша. Ні в’язень, ні наглядач, ні жандарм, ні публіка не порушують цей справді гіркий момент, коли всі розуміють, що ці тисяча вісімсот чоловіків зараз назавжди зникнуть з нормального життя.

Розпочинається підйом на борт. Ми, сорок перших осіб, проходимо вглиб трюму, у клітку з товстими прутами. На ній картонка. Я читаю: «Зал № 1, 40 осіб дуже спеціальної категорії. Постійна посилена пильність». Кожному видають підвісне ліжко. Повно кілець для його підвішування. Хтось мене обіймає, це Жуло. Йому все це знайоме, адже десять років тому він уже здійснив таку подорож. І знає, що і як. Він каже:

– Швидше йди сюди. Почепи мішок на кільце, де повісиш ліжко. Це місце коло двох зачинених ілюмінаторів, але в морі їх відчинять, тут буде легше дихати, ніж будь-де в цій клітці.

Я знайомлю його з Деґа. Ми розмовляємо, коли до нас підходить якийсь чоловік. Жуло рукою перегороджує йому шлях зі словами:

– Ніколи сюди не підходь, якщо хочеш дістатися на каторгу живим. Зрозумів?

– Так, – відповідає той.

– І знаєш чому?

– Так.

– Тоді щезни.

Хлопець відходить. Деґа неприховано тішиться цим проявом сили:

– З вами двома я можу спати спокійно.

Жуло відповідає:

– З нами ти можеш почуватися тут безпечніше, ніж на віллі з відчиненим вікном на березі моря.

Подорож тривала вісімнадцять днів. Один-єдиний випадок: якось уночі всі прокинулися від крику. Одного хлопа знайшли мертвим з великим ножем, що стирчав між лопатками. Удар було нанесено знизу вгору, ніж пронизав ліжко, а тоді чоловіка. Ніж, небезпечна зброя, мав більше двадцяти сантиметрів завдовжки. Двадцять п’ять чи тридцять наглядачів спрямували на нас свої револьвери та гвинтівки й наказали:

– Усім роздягнутися наголо, швидше!

Усі роздяглись. Я розумію, що нас зараз обшукають. Кладу бістурі під праву ногу, намагаюся спиратися більше на ліву, бо залізо ранить підошву. Нога повністю приховує бістурі. Усередину заходять чотири наглядачі, які починають обшукувати взуття й одяг. Перед тим, як зайти, вони залишили свою зброю іззовні, двері клітки за ними зачинили, але ті, що іззовні, пильно стежать за нами, тримаючи зброю напоготові. «Перший, хто ворухнеться, – покійник», – чуємо голос командира. Під час обшуку виявили три ножі, два загострені стропильні цвяхи, штопор і золотий патрон. Шість зовсім голих чоловіків виводять на палубу. З’являється начальник конвою, майор Барро, з ним два колоніальні лікарі й капітан корабля. Коли охоронці вийшли з нашої клітки, усі, не чекаючи наказу, одяглися. Я підібрав бістурі.

Наглядачі відійшли вглиб палуби. У центрі Барро, інші коло трапа. Навпроти них вряд шість голих чоловіків навитяжку.

– Це належить йому, – сказав фараон, який проводив обшук, узявши ніж і вказуючи на власника.

– Точно, мій.

– Гаразд, – каже Барро. – Він подорожуватиме в камері над машинним відділенням.

Кожен, на кого вказує наглядач, визнає себе власником чи то цвяха, чи штопора, чи ножа. Кожен голяка піднімається трапом у супроводі двох фараонів. На підлозі лежать ніж і золотий патрон, коло них – усього один чоловік. Він молодий, йому двадцять три – двадцять п’ять років, гарна статура, щонайменше метр вісімдесят, атлет із блакитними очима.

– Це твоє, так? – уточнює фараон, тримаючи золотий патрон.

– Так, мій.

– Що в ньому? – питає майор Барро, який бере його в руки.

– Триста англійських ліврів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.

– Що ж, поглянемо.

Він відкриває патрон. Оскільки всі скупчилися довкола нього, нам нічого не видно, тільки чутно його слова:

– Точно. Як тебе звати?

– Сальвідіа Ромео.

– Ти італієць?

– Так, пане.

– За патрон не каратимемо, за ніж – так.

– Перепрошую, ніж не мій.

– Припини, я його знайшов у твоєму черевику, – каже фараон.

– Я повторюю: ніж не мій.

– Отже, я