Юрій Андрійович Міцик - Іван Виговський

Однак охоронці гетьмана зуміли запобігти цьому. Розбуджений серед ночі Виговський врятувався втечею, а потім придушив заколот. Польський хроніст Веспасіян Коховський подає дещо іншу картину подій: Джеджелій приїхав з Лисянки до Виговського на бенкет, де був присутній і Карач-бей. Останній нічого не пив і невдовзі пішов собі. Виговський же, передчуваючи недобре, вдав із себе п’яного і ліг спати у наметі, ще й умисно захропів. Джеджелій ззовні, через намет, вдарив гетьмана списом, прокричавши при цьому: «Лежиш, собако, що козацьку кров ляхом і татаром продаєш, у чорта будеш гроші лічити». Але він не попав у Виговського, який непомітно викотився за намет, побіг до стайні, сів на коня і примчав під захист Карач-бея.

Невдовзі Виговський розпочав штурм Полтави, про що він писав царському послу Апухтіну 6.06.1658 р.: «Мушу (це робити), опір їх видячи». Пушкар, який боронився зі своїм 20-тисячним гарнізоном, врешті запросив пощади. Коли ж Виговський для проведення особистих переговорів послав Самійла Зарудного та Михайла Зеленського, то Пушкар під тиском «черні» наказав їх заарештувати, а сам на світанку напав на табір Виговського, завдавши відчутних ударів. Оговтавшись, Виговський перейшов у контратаку і, зламавши з допомогою орди опір Пушкаря, винищив більшу частину його війська: 15 тис. з 20. Пушкар бився до останнього подиху, але врешті був вбитий козаком, котрий і приніс відрубану голову Виговському. Барабаш втік з поля бою під захист московських військ. Він потрапить в полон до гетьманців у серпні того ж року і буде страчений з наказу Виговського. Взявши Полтаву, Виговський жорстоко спустошив місто. Між 11-м та 14 червня гетьман вирушив до Чигирина, 25-го повернувся, а 30 серпня дав аудієнцію російському послу Апухтіну, на якій домовився про посилку своїх представників (Тетеря і Жданович) на черговий тур переговорів у Вільно. Тоді ж він засвідчив свій намір йти війною проти Речі Посполитої і здобути Варшаву. Гетьман заспокоїв посла щодо орди, сказавши про відхід Карач-бея, котрий з основними силами пішов до Перекопу, залишивши невеликий загін Маметші, що стояв коло Чигирина. Було написано листа Ромодановському про перемогу над Пушкарем, у зв’язку з чим, писав Виговський, немає потреби царським військам йти від Прилук вглиб України. Одночасно було споряджене велике посольство (близько 300 осіб) до Польщі, на чолі якого стояв Тетеря. Велика увага приділялася реалізації балканських планів Б. Хмельницького, особливо з огляду на те, що молдавський і валаський господарі були українці за походженням: Диван (Іван) Бит та Юрій Дика. В Чигирині з’явилися представники останнього, котрі запропонували поновити українсько-молдавський союз, як це було в часи Б. Хмельницького та В. Лупу.

Розгром Пушкаря не означав, однак, повного розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знов почав збирати війська проти гетьмана. У першій половині червня сотник Зеленський вдарив на Глухів, але був відбитий гетьманцями. Майже одночасно якийсь Лукаш Клименко на чолі двохтисячного загону став у с. Підгайцях під Ромнами, наміряючись взяти місто. Дії опозиції знаходили підтримку царського уряду. Той же Клименко писав у своїх відозвах, що вони йдуть на Виговського «по приказу царському». Роздмухуючи усобиці, надаючи все більшу підтримку опозиції, Москва прагнула послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський був поставлений перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням України з рівноправного союзника Росії у провінцію імперії, або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє… Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин з Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою. Хоч український уряд на чолі з Виговським усвідомлював це, однак не врахував всіх факторів.

Виговський та Юрій Немирич швидко порозумілися з представником короля Яна Казимира волинським каштеляном Станіславом Казимиром Беневським відносно союзу України з Річчю Посполитою, але на нових принципах. Вже 31. 08. 1658 р. була підписана «субмісія» козацької старшини щодо порозуміння з Річчю Посполитою, а пізніше з відповідною декларацією виступив Виговський. 18 вересня 1658 р. у козацькому таборі під Гадячем було підписано договір України з Річчю Посполитою, так званий Гадяцький трактат (Гадяцька комісія, Гадяцький пакт), яким формально денонсувався російсько-український договір 1654 р. Беневський доповів уряду Речі Посполитої про укладення Гадяцького трактату, «ствердженого письмом та присягою». Невдовзі до Варшави вирушило українське посольство (Костянтин Виговський, Іван Груша, Василь Кропивницький, Юрій Немирич, Тиміш Носач, Павло Тетеря та ін.), для остаточного порозуміння та допомоги гетьману. Одночасно Виговський став шукати контактів з Австрійською та Османською імперіями.

Суть Гадяцького трактату зводилася до наступного: Україна-Гетьманщина під назвою «Велике князівство Руське» діставала фактично ті ж права, що і Велике князівство Литовське і входила на цих засадах до Речі Посполитої. Отже, вона формально переставала бути колонією Польщі і створювала з нею та Великим князівством Литовським конфедерацію вже не двох, як раніше, а «трьох націй» («Річ Посполита трьох націй»). На території України діяв окремий уряд, існували окрема армія, скарб, монета, діловодство велося українською мовою. Гадяцький трактат ліквідував унію на території України. Значна частина козацької старшини від кожного полку мала бути нобілітованою. Важливі статті Гадяцького трактату стосувалися розвитку освіти в Україні, зокрема заснування двох університетів (академій), в тому числі Києво-Могилянської, розвитку навігації на Чорному морі, свободи слова та ін. Дуже важливо, що Гадяцький трактат не мав формального спрямування проти Москви, більше того він залишав місце і для неї як для рівноправного члена конфедерації. В цілому Гадяцький трактат, що сформувався на грунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження і є принаймні більш виваженим і чітким, ніж договір України з Росією 1654 р., він демонструє виразний вплив західноєвропейської політичної думки (це було заслугою Юрія Немирича). Гадяцький договір особливо палко підтримав Павло Тетеря, сказавши зокрема: «Згодимося молойці з ляхами, більш будем мати, покірне телятко дві матері ссе», на що присутні козаки відповіли: «От тою всю правду сказав, згода, згода, згода». Списки договору стали потроху поширюватися, він викликав позитивну оцінку у значної частини українського суспільства. Особливо красномовними є свідчення з Корсунської ради (листопад 1660 р.), де козацька маса вперше дізналася про зміст Гадяцького договору і схвально поставилася до нього, нарікаючи на Виговського, що він їм його не дав, бо тоді «ніколи б не дійшло до поганого». Але опозиція не сприйняла Гадяцький договір. Ширилися підозри, що Виговський хоче ліквідувати козацтво. З різкою критикою договору виступив відомий москвофіл, ніжинський протопоп Максим Филимонович, який зокрема написав: «дайте нам спокойноє, хоч в неволі москєвской житє, …ми вашим золотим