Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Лиш тепер вона цілком усвідомила, що Джекоб Бенкс вийшов із церкви, замкнувши її на ключ, і вона тут сама-самісінька. Ще і ще силкувалася відчинити двері — марно! Загукала пана Бенкса — мовчанка. Зрештою, прожогом кинулася до центрального виходу. Там крізь замкнені двері почула тільки-но стукіт повозу, що від’їжджав. А водночас місяць, либонь, сховався за хмари, бо в церкві стало так темно, хоч в око стрель.

Огорнена несвітським жахом, Емілі закричала, тоді взялася гатити кулачками в міцні двері, щосили торсати клямку, тоді закричала знову… Таж усі не могли піти геть, хтось таки має почути її. «Тітко Лауро! Кузене Джиммі! Ільзо!» І врешті-решт, у нападі справжнього розпачу: «Тедді! Тедді!»

Зненацька блакитно-білий світляний сніп осяяв нутро церкви. Знялася шалена буря, одна з найпотужніших серед тих, про які згадують Чорноводські хроніки. А Емілі Стар опинилася замкненою в церкві посеред лісу — вона, що завжди боялася грози, боялася якимсь незбагненним і геть нездоланним страхом.

Тремтячи всім тілом, вона повалилася на східці, що вели на хори, і скулилася, сподіваючись на якийсь порятунок. Хтось прийде з допомогою, неодмінно прийде, тільки-но зауважать її відсутність. А чи зауважать? Тітка Лаура й кузен Джиммі думатимуть, наче вона в Ільзи, як і було домовлено. Ільза, що вочевидь подалася додому, вирішить, мовби Емілі не отримала дозволу ночувати в неї, тож повернулася до Місячного Серпа. Ніхто не здогадається, де вона насправді, ніхто не вернеться сюди по неї. Мусить залишатися в цій зловісній, моторошній темряві, у церкві, яку досі так любила, а нині тремтить у її стінах від лютого страху. Нема звідси виходу! Вікна годі відчинити. Щоправда, вгорі були вентиляційні продухвини, котрі зачинялися й відчинялися з допомогою дротів або шнурів. Однак Емілі не могла дотягнутися аж до продухвини, та й не пролізла б назовні крізь її, продухвини, занадто вузький отвір.

Дрижала вся, від голови до п’ят, — дрижала дрібним дрожем. Удари грому й спалахи блискавиць тепер видавалися майже безперервними. Дощ порощив об шиби — не дощ, а злива, прямовисна водяна стіна. Ще й час до часу церковні вікна бомбардував густий град. Зривався й буревій, моторошно вив у навколишньому безлюдді, мало не струшуючи стіни церкви, що, здавалося, от-от не витримають буряного натиску й заваляться. То була не люба Велителька Вітрів її дитинства — о ні! — то було ціле юрмище знавіснілих чаклунок. «Володар земних просторів наказує вітрові», — мовив колись божевільний Моррісон. Але чому прийшов їй на думку саме він, божевільний Моррісон? Ох, як ті вікна тріщать — неначе демон бурі ломиться до церкви! Емілі чула від когось оповідку про те, як темної ночі, в порожньому храмі, один чоловік ледь не до смерті був приголомшений раптовим звучанням органу: той грав без доторку людської руки! А що, коли зараз, цієї миті, заграє церковний орган?! Будь-яка, найнеймовірніша, подія уявлялася можливою в цій темній, порожній, моторошній церкві. От наче сходи зарипіли… Морок між спалахами блискавок був настільки густим, що здавався відчутним на дотик. Емілі примарилося, ніби ця чорнота зараз огорне її фізично, й від жаху вона сховала обличчя в коліна.

Посидівши в такій позі хвилину-другу, Емілі дійшла гіркого висновку, що не втрималася на висоті Мурреївських традицій. Справжні Мурреї, либонь, не відають такого страху. Вони не бояться ні бурі, ні грому — принаймні панічно. Ті старі Мурреї, що спочивають вічним сном на цвинтарі ген за озером, відхрестилися б од неї як од звироднілого нащадка славетного роду. А тітка Елізабет, поза сумнівом, оголосила б, мовляв, то в ній, Емілі, озивається кров Старів. Треба бути відважною! Таж вона переживала й гірші хвилини, скажімо, тієї ночі, коли думала, мовби з’їла в майстерні Високого Джона затруєне яблуко, чи тоді, пополудні, як лежала на крихкій скелі над морською затокою. Нинішнє випробування було таким несподіваним, що вона ще не встигла отямитись і стати на прю з власним страхом.

Але мусить опанувати себе. Нічого жахливого не станеться, нічого гіршого, ніж провести ніч у замкненій церкві. А вранці вона зможе привернути увагу якогось перехожого, сильно стукаючи у двері й волаючи про допомогу. Знаходилася тут самітно вже понад годину, й нічого лихого з нею не сталося, якщо тільки волосся її не взялося сивиною, як це, подейкують, трапляється в подібних випадках. Емілі витягнула з-за вуха пасмо волосся й стала чекати наступної блискавки. Сяйнула блискавка — Емілі переконалася, що волосся її, як було, так і залишилося чорнявим. Відтак зітхнула з полегкістю. Тим часом гроза поволі стишувалася. Удари грому рідшали, громовиця вже віддалялася. Та злива й не думала вщухати, а вітер нещадно продував церкву крізь усі шпарини.

Емілі простягнула руки вперед і обережно поставила ногу на нижчу сходинку. Гадала, краще спуститися зі сходів на підлогу й опинитися між лавками. Бо сходи, від поривів вітру та громових ударів, можуть і зламатися під нею. А гроза з буревієм, чого доброго, ще повернуться! Так, найрозумнішим рішенням буде спуститися й сісти на лавку Мурреїв. Там вона заспокоїться, зосередиться, як слід обміркує своє становище. Емілі засоромилася свого панічного страху, хоч те, що з нею сталося, не могло не кидати в жах.

Навколо все панував непроглядний морок, через що виникала ілюзія, ніби його можна помацати. Ймовірно, такий ефект був наслідком вологого, спекотного, задушливого нічного повітря.

Вона знову простягнула руку, щоб намацати поруччя сходів, заледве стала на затерплі ноги… Втім, рука її торкнулася не дерев’яного поруччя, а… Боже великий, що це? Щось волохате! Емілі здригнулася від жаху, крик завмер на її вустах. І враз блискавиця осяяла внутрішність церкви: біля сходового підніжжя стояв велетенський чорний пес і, задерши морду, витріщався на неї кров’ю налитими, ворожими очима.

Волосся стало їй дибки, великий, краплистий, холодний піт заструменів од потилиці по спині. Не могла поворушити жодним м’язом — хоч би як намагалася! Так само й жодного звуку зі своєї гортані не могла вона видобути. За лічені хвилини перейшла через пекло такої тривоги, такого страху, аж почувалася фізично хворою. Кінець кінцем, зусиллям волі, на яке спромігся б не кожен дорослий (гадаю, саме тієї миті наша