Андраш Беркеші - Списоносці

— Сідайте, будь ласка, — запросила жінка і, взявши за руку блакитноокого, смуглявого хлопчика, промовила — Ходімо, Лаціко, пограєшся в другій кімнаті, поки я розмовлятиму з дядею.

Хлопчик слухняно пішов за матір'ю і лише біля дверей обернувся і окинув незнайомого пильним поглядом.

За мить господарка дому повернулась і, розправивши сукню, сіла за стіл навпроти старшого лейтенанта.

— Слухаю вас.

— Товаришко Капчош, мені відомо, що ваш чоловік емігрував. Це справді так?

— Так.

— Коли?

— Шостого листопада п'ятдесят шостого року.

— А де він тепер? — Шолті вийняв блокнот і відкрутив ковпачок авторучки. Потім глянув на змарнілу, зажурену жінку і побачив сльози, що нестримно котилися з-під опущених повік.

— Мого чоловіка вже немає в живих, — оволодівши собою, тихо й рішуче відповіла господарка дому.

— Немає в живих?

— Так. Умер. Вірніше, покінчив самогубством.

— Коли? Де?

— Якщо бажаєте, можу повідомити точну дату: вісімнадцятого січня 1958 року в Нью-Йорку.

В кімнаті запала тиша. Погляд жінки блукав десь далеко. Шолті стало не по собі.

— Не ображайтеся, але я мушу з'ясувати ще деякі питання.

— Прощу, питайте.

Шолті витяг з кишені маленьку книжечку.

— Будь ласка, скажіть, це посвідчення належало вашому чоловікові?

Жінка взяла в руки книжечку, перегорнула кілька сторінок і,ледве помітно здригнувшись, рішуче промовила:

— Так, посвідчення мого чоловік, проте фотографія не його, хоч схожість є. Ні, ні… це хтось зовсім інший. Звідки ця фотографія на посвідченні і як воно потрапило до вас?

— Хвилиночку, ми ще повернемось до цього… Отже, ви стверджуєте, що це посвідчення вашого чоловіка і що фотографію в ньому замінено іншою?

— Так. Всі дані збігаються.

— А ви знаєте особу, яка тут сфотографована?

Жінка ще раз кинула погляд на посвідчення.

— Ніколи не бачила. Зовсім незнайоме лице.

— Даруйте, я торкаюсь ваших болючих ран… Але за яких обставин емігрував ваш чоловік, що він робив в Америці, де бував, чому заподіяв собі смерть і які у вас є відомості про нього?

Співбесідниця підвелася і неквапливо підійшла до шафи. З-під купи білизни витягла невеликий згорток паперів. Це були листи, перев'язані кольоровою шовковою стрічкою. Жінка подала їх Шолті.

— Прошу, товаришу старший лейтенант. Тут тринадцять листів від чоловіка. Вони недовгі, можете швидко їх прочитати. В них знайдете відповідь на всі ваші питання. Навряд чи я скажу більше. Лежать листи в хронологічному порядку, прошу, прочитайте…

Шолті розв'язав стрічку і почав читати. Це була сповідь нещасної, приреченої на загибель, обдуреної фальшивими Числами людини. Старшого лейтенанта надзвичайно зворушили листи. Він у думці супроводив Шандора Капчоша з провулка Корвін в австрійські табори, а потім у найбільше в світі місто.

Останній лист старший лейтенант прочитав ще раз.

«Усвідомлення помилки прийшло із запізненням. Едіт, сьогодні я вже знаю, що та буря була не очищувальним ураганом, а випаруванням смердючих клоак, які несподівано прорвались. Я обдурений і голий. Стою перед дзеркалом, і на мене вишкіряється якась потвора. Поганий був з мене батько та й друг життя. Здригаюся від думки, що такій людині, як я, дали диплом і доручили виховувати молодь.

Погано підбирали в нас Людей і неправильно. Тільки тут, на Заході, я зрозумів, що таке експлуатація людини людиною. Тільки тут усвідомив, що на одній із півкуль світу людина варта не більше за купу гною, яка потрібна для угноювання землі кількох тисяч її володарів. Брехня — найжахливіша зброя цих торговців людьми, окозамилювання — їхня наука, а отупіння і животіння поневолених, понівечених — засіб їхнього життя. Будьте ж прокляті ви, цинічні грошові лантухи, разом з вашими спритними агентами.

Нью-Йорк, 18 січня 1958 р.».

Прочитавши листа, Шолті мовчки поклав його на стіл. Тяжко було запитувати про щось нещасну жінку. Гнітючу тишу порушила сама вдова:

— Прошу, запитуйте, якщо треба.

— Дуже тяжко торкатися ваших ран…

— Я вже виплакала свої очі. Треба виховувати сина, а для цього мушу бути сильною. Але я ненавиджу тих, хто зруйнував мою сім'ю, звів мого чоловіка з правильного шляху.

— Це була остання вістка від вашого чоловіка?

— Від чоловіка так, але є ще одна про нього. Одержавши останній лист, я звернулась до Всесвітнього об'єднання угорців, просила повідомити мені про чоловіка, — жінка знову підвелась і попрямувала до шафи. Витягла звідти газету і подала її старшому лейтенантові.

Це був примірник газети «Нью-Йорк геральд трибюн».

— Серед повідомлень ви знайдете кілька рядків, обведених кольоровим олівцем.

Шолті вчитувався в це маленьке повідомлення. Щоб зрозуміти написане, вистачало його скромного знання англійської мови.

«Угорець Шандор Капчош, емігрант, учора, об одинадцятій годині, кинувся під колеса поїзда метро. Протягом останніх тижнів він був безробітним».

— Прошу вас поїхати зі мною в міліцію, — сказав Шолті, відклавши газету. — Я на машині, на якій вас привезу і назад додому. Візьміть з собою листи, газету і, якщо є, кілька фотографій чоловіка.

— Товаришу підполковник, дозвольте доповісти. За вашим наказом засудженого доставлено.

— Заходьте, товаришу старший лейтенант. — Коронді за звичкою походжав по кімнаті. Він пильно оглянув молодчика, що тільки-но ввійшов. Так, це і є нащадок Райнаї. Картини давно минулих днів промайнули в голові підполковника…

— Сідайте. Ім'я, прізвище?

— Шандор Капчош.

— Місце і час народження?

— Я народився в Кішпешті, дванадцятого вересня 1924 року.

— Прізвище матері?

— Клара Кертес.

— Дівоче ім'я дружини?

— Едіт Берко.

— Діти є?