Тарас Григорович Шевченко - «…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори

у Лисянку Ножі гартувати!» «Ходім, ходім, отамане, Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! На край світу Полечу, достану, З пекла вирву, отамане… На край світу, пане… На край світу, та не найду, Не найду Оксани!» «Може, й найдеш. А як тебе Зовуть? Я не знаю». «Яремою». «А прізвище?» «Прізвища немає!» «Хіба байстрюк? Без прізвища… Запиши, Миколо, У реєстер. Нехай буде… Нехай буде Голий, Так і пиши!» «Ні, погано!» «Ну хіба Бідою?» «І це не так». «Стривай лишень, Пиши Галайдою». Записали. «Ну Галайдо, Поїдем гуляти. Найдеш долю… А не найдеш… Рушайте, хлоп'ята». І Яремі дали коня Зайвого з обозу. Усміхнувся на воронім Та й знову у сльози. Виїхали за царину; Палають Черкаси… «Чи всі, діти?» «Усі, батьку!» «Гайда!» Простяглася По діброві понад Дніпром Козацька ватага. А за ними кобзар Волох Переваги-ваги Шкандибає на конику, Козакам співає: «Гайдамаки, гайдамаки, Залізняк гуляє». Поїхали… А Черкаси Палають, палають. Байдуже, ніхто й не гляне, Сміються та лають Кляту шляхту. Хто балака, Хто кобзаря слуха. А Залізняк попереду Нашорошив уха; їде собі, люльку курить, Нікому ні слова. А за ним німий Ярема. Зелена діброва, І темний гай, і Дніпр дужий, І високі гори, Небо, зорі, добро, люде І лютеє горе — Все пропало, все! Нічого Не знає, не бачить, Як убитий. Тяжко йому, Тяжко, а не плаче. Ні, не плаче: змія люта, Жадна випиває Ного сльози, давить душу Серце роздирає. «Ой ви сльози, дрібні сльози! Ви змиєте горе; Змийте його… тяжко! Нудно! І синього моря, І Дніпра, щоб вилить люте, І Дніпра не стане. Занапастить хіба душу? Оксано, Оксано! Де ти, де ти? Подивися, Моя ти єдина, Подивися на Ярему. Де ти? Може, гине, Може, тяжко клене долю, Клене, умирає, Або в пана у кайданах У склепу конає. Може, згадує Ярему, Згадує Вільшану. Кличе його: «Серце моє, Обніми Оксану! Обнімемось, мій соколе! Навіки зомлієм. Нехай ляхи згнущаються, — Не почуєм…» Віє, Віє вітер з-за Лиману, Гне тополю в полі — І дівчина похилиться, Куди гне недоля. Посумує, пожуриться. Забуде… і може… У жупані сама пані, А лях… Боже, Боже! Карай пеклом мою душу Вилий муки море, Розбий кару надо мною, Та не таким горем Карай серце: розірветься, Хоч би було камень. Доле моя! серце моє! Оксано, Оксано! Де ти ділася, поділась?» І хлинули сльози; Дрібні-дрібні полилися. Де вони взялися! А Залізняк гайдамакам Каже опинитись: «У ліс, хлопці! вже світає, І коні пристали: Попасемо». І тихенько У лісі сховались. Гупалівщина
Зійшло сонце; Україна Де палала, тліла, А де шляхта, запершися У будинках, мліла. Скрізь по селах шибениці; Навішано трупу Тілько старших, а так шляхта — Купою на купі. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить. Та й нікому: осталися Діти та собаки — Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. О таке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти — Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і на дворі, 1 весело в хаті! «Уб'єм брата! Спалим хату!» — Сказали, і сталось. Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли та й виросли; Замучені руки Розв'язались – і кров за кров, І муки за муки! Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. Мандрували гайдамаки Лісами, ярами, А за ними і Галайда З дрібними сльозами. Вже минули Воронівку Вербівку; в Вільшану Приїхали. «Хіба спитать, Спитать про Оксану? Не спитаю, щоб не знали, За що пропадаю». А тим часом гайдамаки И Вільшану минають. Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» «Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили Оті ляхи, що там лежать, І Оксану вкрали. А титаря на цвинтарі Вчора поховали». Не дослухав… «Неси, коню!» І поводи кинув. «Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру З домовини встану Ляхів мучить. Серце моє! Оксано! Оксано! Де ти?» Замовк, зажурився, Поїхав ходою. Тяжко-важко сіромасі Боротись з нудьгою. Догнав своїх. Боровиків Вже хутір минають. Корчма тліє з стодолою, А Лейби немає, Усміхнувся мій Ярема, Тяжко усміхнувся. Отут, отут позавчора Перед жидом гнувся, А сьогодні… Та й жаль стало, Що лихо минуло. Гайдамаки понад яром З шляху повернули. Наганяють півпаробка. Хлопець у свитині Полатаній, у постолах; На плечах торбина. «Гей, старченя! Стривай лишень!» «Я не старець, пане! Я, як бачте, гайдамака». «Який же поганий! Відкіля ти?» «З Керелівки». «А Будигда знаєш? І озеро коло Будищ?» «І озеро знаю, Отам воно; оцим яром Втрапите до його». «Що, сього дня ляхів бачив?» «Нігде ні одного; А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. Зате ж їх і били, І я й батько святим ножем; А мати нездужа, А то й вона б». «Добре, хлопче. Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби». Узяв золотого, Подивився: «Спасибі вам!» «Ну хлопці, в дорогу! Та чуєте? Без гомону. Галайдо, за мною! В оцім яру є озеро Й ліс попід горою, А в лісі скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Яка погань». Приїхали, Стали кругом ліса; Дивляться – нема нікого… «Ту їх достобіса! Які груші уродили! Збивайте, хлоп'ята! Швидче! швидче! Отак! отак!» — І конфедерати Посипалися додолу, Груші гнилобокі. Позбивали, упорались; Козакам нівроку, Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили, та й потягли Карати мерзенних У Лисянку Бенкет у Лисянці
Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Гонта з Залізняком, Кричать: «Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!» І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались – не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: «Кари ляхам, кари!» Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. «Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море… мало моря… Оксано! Оксано! Де ти?» – крикне й сховається В полум'ї, в пожарі. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвітла повечерять. «Гуляй!» – загукали. Вечеряють, а кругом їх Пекло червоніє. У полум'ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними. «Пийте, діти! пийте, лийте! З панами такими, Може, ще раз зострінемось, Ще раз погуляєм». І поставець одним духом Залізняк черкає. «За прокляті ваші трупи, За душі прокляті Ще раз вип'ю! Пийте, діти! Вип'єм, Гонто, брате! Вип'єм, друже, погуляєм Укупочці, в парі. А де ж Волох? Заспівай лиш Нам, старий кобзарю! Не про дідів, бо незгірше И ми ляхів караєм; Не про лихо, бо ми його Не знали й не знаєм. Веселої утни, старче, Щоб земля ломилась, — Про вдовицю-молодицю, Як вона журилась».

(Кобзар грає й приспівує.)

Од села до села Танці та музики: Курку, яйця продала — Маю черевики. Од села до села Буду танцювати: Ні корови, ні вола — Осталася хата. Я оддам, я продам Кумові хатину, Я куплю, я зроблю Яточку під тином; Торгувать, шинкувать Буду чарочками, Танцювать та гулять Таки з паробками. Ох ви, дітки мої, Мої голуб'ята, Не журіться, подивіться, Як танцює мати. Сама в найми піду, Діток в школу оддам, А червоним черевичкам Таки дам, таки дам! «Добре! добре! Ну, до танців, До танців, кобзарю!» Сліпий вшкварив – навприсядки Пішли по базару. Земля гнеться. «Нумо, Гонто!» «Нум, брате Максиме! Ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!» «Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався; Бо мій батько робив гладко, То й я в його вдався». «Добре, брате, єй же богу!» «Ану ти, Максиме!» «Постривай лиш!» «Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию — Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову». Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить. Сидить собі кінець стола, Тяжко-важко плаче, Як дитина. Чого б, бачся? В червонім жупані, У золоті, слава є, Та нема Оксани; Ні з ким долю поділити, Ні з ким заспівати; Один, один сиротою Мусить пропадати. А того, того й не знає, Що його Оксана По тім боці за Тікичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що