Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Ранок 1649 року
Простує Карл серед свого народу. Вдивляється в обличчя знов і знов. Відкинув руки стражників, немов звільнившись від брехні, обрав свободу. Він знає: він король і йде на страту. Його чекає смерть, не забуття. І клятий ранок цей — кінець життя, однак він без страху віддасться кату. Все незворушно звик сприймати він й життя пускати чвалом, без угаву, тепер — супроти війська сам-один. Ця страта — не ганьба. Вершив бо справу не Божий суд — людський. Легкий уклін і усміх. Він уміє це на славу. Поетові-саксу
Твої сліди в Нортумбрії[31] давно сніги вже вкрили білою габою. Заходів сонця стільки між тобою і мною — їх злічити не дано. Повільно у повільній тьмі творив ти про мечі метафори й про море, про хащі, де чатують страх і горе, і про самотність нескінченних днів. Твоє ім'я і риси забуття ховає у минулому від мене. Ніколи вже не взнаю я напевне, який ти був насправді за життя. Шляхи вигнання змушений пройти, в суворій пісні залишився ти. Буенос-Айрес
В тобі самому — на межі рівнини і присмерку — я звик тебе шукати, за ґратами, де давні аромати вчуваються вербени та жасмину. У пам'яті Палермо жив ти, в нетрях, що так дбайливо завжди зберігали історії про карти та кинджали, і в позолоті молотків на дверях. Колись давно я міг тебе на Півдні відчути враз, на будь-якім подвір'ї, і в тінях, що спадають в надвечір'ї й повсюди розпливаються повільні. В мені тепер ти — доля мандрівна, тебе згасити здатна смерть одна. Буенос-Айрес
Мої поразки й днини безталанні відбило місто це, мов на картині: тут бачив я заходи сонця дивні, а тут стояв у марному чеканні. Мені всього тут надали доволі непевне вчора й недвозначне нині. Тут мої кроки тчуть щодня — невпинні безмірний лабіринт людської долі. Чекає чорна днина в нетерпінні той плід, який зірве назавтра ранок. Тут тінь моя легка, немов серпанок, загубиться, розтане в безгомінні. Ні, не любов — страх нас з'єднав давно І тим-то любе так мені воно. Кинджал

У шухляді лежить кинджал.

Його викували в Толедо наприкінці минулого століття; Луїс Мельян Лафінур[32] віддав його моєму батькові, який привіз його з Уругваю; Еварісто Карр'єґо[33] тримав його якось у руці.

Ті, хто бачать його, бавляться ним якийсь час; вони вочевидь давно шукали його; рука квапиться стиснути руків'я, що чекає на неї; слухняний і владний клинок напружено грає у піхвах.

Іншого прагне кинджал.

Він — не просто металева річ; люди вигадали й створили його з цілком певною метою; він якоюсь мірою вічний — кинджал, що минулої ночі убив людину в Такуарембо,[34] кинджали, які вбили Цезаря. Він прагне вбивати, прагне проливати зненацька кров.

У шухляді, серед чернеток і листів, спить кинджал нескінченним сном тигра, і рука оживає, стискаючи його, бо оживає метал, передчуваючи в кожному дотику вбивцю, заради якого його створили люди.