Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

дістався Нижнього міста, сонце вже підбилося височенько. Усі кістки Живчикові лишилися цілі, а все ж після пережитої буряної ночі перші кроки юного капітана були кволі й мляві. Поки Професор вів його до візка, він мусив кілька разів зупинятися для перепочинку. А коли вони були вже на місці, троль-тягайло затявся, щоб йому накинули грошей додатково, мовляв, до Каменосаду він тяг тільки одну душу, а тепер їх їхатиме аж двоє!

— Більша вага — більша платня! — торочив своєї троль і стояв як укопаний, аж поки Професор поступився.

Та щойно суперечку залагодили і всі рушили в путь, відразу ж з’ясувалося, що хирлявому тягайлу вантаж вочевидячки не під силу. Повзучи рівниною зі швидкістю слимака, він пихтів та сопів, а коли починалася крутовина, хрипів так надсадно, аж Професор занепокоївся і вже тільки знай допитувався, чи доїдуть вони коли-небудь взагалі.

Що ж до Живчика, то він виявляв цілковиту байдужість до всього, що діялося навколо нього. Хлопець не пускав пари з уст, поминаючи оте єдине зронене ним слово. Відсторонений, бездіяльний, він дав Професорові Темрявознавства посадовити себе у візок. Щойно візок рушив, яскраве сяйво, — саме воно цікавило Професора у Живчику найбільше, — пропало без сліду.

— Незабаром приїдемо, — підбадьорливо мовив Професор Темрявознавства.

Живчик жодним рухом не виказав, що почув його слова.

— Чи ти не пригадуєш, як ми зустрілися вперше? — запитав Професор, силкуючись розворушити Живчикову пам’ять. — Коли ти завітав до мого старого кабінету на вершечку старої Вежі Дощознавців… — він хихикнув. — Сили Небесні, Живчику, — додав він. — Ти допоміг Санктафраксові, коли він цього потребував. Нині місто віддячить тобі. Присягаюся, що саме так воно й буде.

Професор Темрявознавства поглянув Живчикові в обличчя і затремтів від свідомості свого безсилля.

— О Живчику, — не вгавав він. — Заради Неба, чого тебе понесло світ за очі, на одчай душі, в оте відкрите небо? Не вже було невтямки, які небезпеки чигатимуть там на тебе? — він схопив хлопця за плечі. — То яка ж там вам приключка приключилася, га?

Живчик не зронив ані звука. Розум у юного капітана небесних піратів вочевидячки потьмарився. Якщо він найближчим часом не очуняє, над ним нависне загроза втрати решток глузду. Розглянувшись довкола, Професор не без утіхи зауважив, що вони вже наближаються до околиць Нижнього міста. За п’ять хвилин троль-тягайло опустив голоблі на землю.

— Ми на місці, — прохрипів він і зігнувся у три погибелі, жадібно ковтаючи повітря.

Вийшовши з візка, Професор звів очі на летюче місто, що громадилось над ними. Просто над його головою звисали підіймальні кошики. Він склав долоні рупором і підніс до рота.

— Чи є там хтось нагорі? — гукнув він.

* * *

Кулькап із важким серцем усе так само стояв у сутінках і затуманеними очима блукав по брукованій вулиці. Погляд його перебігав з однієї величної споруди на іншу, кожну з яких було спроектовано спеціально під школу чи коледж, розміщені тепер у ній.

— І я ніколи цього більше не побачу, — буркотів хлопець зі слізьми на очах. — Скоро я старцюватиму на вулицях Нижнього міста.

Аж ось на краю платформи зчинилася якась шамотня. Щойно на причал піднявся кошик, із нього вийшов Професор Темрявознавства. Він тримав когось на руках — босоногого, кістлявого, зі скуйовдженим чубом, у пошарпаному одязі. На хвильку Кулькап забув про свої нещастя. Цікаво, хто то такий? І хто його ото тримає? Часом не Професор Темрявознавства?

Тільки-но дрібногоблін знову спустив кошика і, лишивши Професора та незнайомця самих, десь пропав, як Кулькап вийшов із затінку.

— Гей, хлопче!

— Хто, я, пане? — затинаючись, промовив Кулькап і впустив додолу оберемок сувоїв.

Професор Темрявознавства зміряв його поглядом із голови до п’ят.

— Так, ти, — сказав він. — Допоможи мені занести Жив… хм, мого друга до Школи Світлознавства і Темрявознавства, хм…

— Слухаюсь, пане. Умент, пане, — примовляв Кулькап, завдаючи Живчика собі на спину.

— Я так розумію, що ти вмієш тримати язика за зубами, — гомонів Професор, показуючи дорогу. — Мені зовсім не хочеться, щоб через плітки вчених мій друг утратив спокій.

— Так… авжеж, — стиха відповів хлопець. Професор насторожено зирнув на Кулькапа.

— Як тебе звати, хлопче? — поцікавився він.

— Кулькап, якщо ваша ласка, — відповів хлопець. — Санктафракський молодший підручний.

— Молодший підручний, — повторив Професор, примружуючи очі. — На вигляд наче з Нижнього міста. Не здивуюсь, якщо у тебе багатий батько-спілчанин.

Вони вже майже дісталися шкільної брами.

Кулькап кивнув головою.

— Так, пане. Мій батько належить… — він урвав себе на півслові. — Належав до Спілки, пане.

— Дуже добре, дуже добре, — розгублено задріботів Професор.

Вони дісталися оббитих дверей Школи Світлознавства і Темрявознавства, — як здалося Кулькапові, аж надто швидко.

— Спасибі тобі, юначе, — подякував Професор, підштовхуючи до входу незнайомця, який усе спотикався. Великі оббиті двері голосно гримнули за ними.

Кулькап лишився на вулиці сам, почуваючись покинутим. А далі що? Він обкрутився на місці й поплентав назад тією самою дорогою. Скільки йому ще тут залишилось? Щонайбільше тиждень! А потім його витурять утришия і він з убогими пожитками у клунку, затиснутому під пахвою, ступить у кошик, аби назовсім повернутися до Нижнього міста.

— Нічого, Кулькапе, — сказав хлопець сам собі. — А тим часом я знайду найтемніший, найзакуреніший кут у Великій бібліотеці, і хто знає? — хлопець визивно всміхнувся, — може, про мене зовсім забудуть — достоту, як забули про оті всі берестяні сувої!

Розділ шостий
Усередині й зовні