Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— А це що за з’ява? — озвався хтось глумливо за спиною у хлопця. — Ги-ги! Недорослий синок якогось спілчанського татуся. Як це так, Кулькапе, що ти не сидиш у бібліотеці, встромивши носа у скрижалі?

Голос належав цибатому учневі у помережаній хутром мантії: у такому вбранні ходили всі у Коледжі Хмар. Ще кілька учнів стояли поруч нього і, струшуючи пил зі своїх мантій, хихотіли.

— Я подумав… — промимрив хлопець. — Здається, я щось побачив, Воксе.

— За небом нехай спостерігають ті з нас, хто на цьому розуміється, — ядуче зауважив Вокс. — Тобі що, мало туалетів чи розхлюпаних помий, які не діждуться, коли їх приберуть?

— Я… я просто проходив мимо, — відказав Кулькап, незграбно горнучи до грудей в’язку сувоїв.

І квапливо подався геть брукованим хідником.

— Покидьок із Нижнього міста! — долинув до нього ззаду Воксів голос.

Кулькап, якому тільки-но виповнилося п’ятнадцять, був замалий як на свої літа. Він займав найнижчу сходинку в санктафракській неписаній ієрархії — і чистити туалети було тільки однією з його повинностей. Хлопець був напохваті у кожного, хто потребував лакейчука для виконання всіляких доручень: був на побігеньках у помічників професорів, проводив аналіз туманів та виміри вітрів, допомагав зберігати обличчя летючого міста сонцесяйним.

Кулькап, одначе, мріяв про речі куди приємніші. При найменшій нагоді він залишався у Великій санктафракській бібліотеці — нині жахливо занедбаній — і поринав у читання незліченних старовинних берестяних сувоїв, за пристановище для яких правила бібліотека.

Бібліотека не могла похвалитися сучасним виглядом. Вона не відзначалася пишнотою Коледжу Хмар чи Академії Вітрів, ані силою та авторитетом Школи Світлознавства і Темрявознавства — та, зрештою, й сам Кулькап був абсолютно не сучасний. До Санктафракса хлопця привіз його батько, дебелий, владолюбний і хвалькуватий спілчанин на ім’я Ульбус Пентефраксіс.

— Малий страхопуде, хробаче-короїде, ти зроду нічого не досягнеш у спілці, — просторікував він. — Може, хоч оті пихаті вітролови, які живуть там угорі, зроблять із тебе людину. Мені ж це, бігме, не до снаги!

І він домігся, щоб його сина взяли у молодші підручні. Попервах Кулькапа переповнювали радощі. Та дуже швидко він пересвідчився, що життя у плавучому місті не менш жорстоке, ніж у кварталах Нижнього міста. Хоч він, певна річ, був не з бідних, спілчани ніколи не тішилися у санктафракських учених великою шаною, а тих козачків та учнів, які потрапили до Санктафракса завдяки своїм грошам, зневажали ще дужче.

Поспішаючи безлюдними алеями величного летючого міста, Кулькап раз по раз пристоював, аби відчути всіма фібрами своєї душі маєстат довкілля: чудових веж із мінаретами, банями та шпилями, які відсвічували рожевим у світлі призахідного сонця, колон із химерною різьбою, статуй та водограїв, стрімких сходів та галерей. Він знав, що ніколи, ніколи не перестане дивуватися з того, що бачили його очі. Усе здавалося таким елегантним. Таким пишним. І таким величним.

Кулькап зітхнув. Коли хлопець дивився на цю всю пишноту, він видавався сам собі ще меншим. У вухах знову залящали глумливі Воксові слова: «Покидьок із Нижнього міста!»

Чи прийме колись і його це чудове місто, чи він так ніколи нічим і не стане, так і залишиться малим страхопудом, хробаком-короїдом?

Одне він знав напевне. Він ніколи б не зміг повернутися до Нижнього міста. Гармидер, лайка, штурхани і товченики від батька, розчарований вираз у материних очах перед її кончиною… Життя у Нижньому місті замалим не зламало його до решти. Ні, хай хоч як, а поки що Санктафракс правитиме йому за домівку. Батько заплатив Коледжеві Хмар кругленьку суму, щоб його залишили тут. І він, Кулькап, має здобути повагу цієї зарозумілої професури!

— Не хнюп носа! — прошепотів він до себе. — Не розкисай.

Він саме завертав за ріг Інституту Криги і Снігу, коли почув голос від причалу, що мрів попереду.

— Забило на смерть уламками, які попадали з неба, — сповістив голос.

Кулькап здригнувся і позадкував назад у тінь. На навислій над прірвою платформі розмовляло двоє приземкуватих дрібногоблінів-кошикотягів.

— І що? — озвався дрібногоблінів співрозмовник.

— А ось що, — відказав той. — Я заледве хвилину тому піднявся з Нижнього міста. Мушу тобі сказати, думав, живцем не виберуся. Я саме був у «Кривавнику», коли заходить Матінка Товстобрюхперо — стара квочка, власниця забігайлівки, — і вся аж труситься з люті: виявляється, несамовита буря вщент потрощила небесний корабель. Він розлетівся на друзки, а уламками закидало все Нижнє місто і лиха наробило страшенного. Здається, величезна стернова гиря у вигляді камінного колеса провалила стелю Торгової палати — і розчавила трьох поважних спілчан.

— Бре’! — вигукнув його співрозмовник і в його очах блимнуло хиже зацікавлення.

— Присягаюся здоров’ям своєї матінки! — запевнив гоблін і заходився перелічувати жертви. — Спілчанський голова — один, — почав загинати він пальці. — Симон чи Симеон, чи ще якось так — два. Злоторук, тип із клеєканатної спілки — три. І ще… — він замислено зсунув брови. — Ага, згадав. Капітан одного зі спілчанських кораблів-супровідників Пентефраксіс. Ульбус Пентефраксіс.

Кулькапа ніби самого вдарило всією вагою отого стернового колеса. Його батько — мертвий! Йому було невміч оплакувати втрату такого осоружного батька, а все ж його дихання пришвидшилося і стало уривчасте, немовби жахливий зміст повідомлення просяк усю його істоту.

По смерті спілчанина його майно переходило до Спілки. І вже зараз колишні батькові колеги, мабуть, розтягують його маєток, мов ненатлі білі круки. І хто їх може зупинити? Уже ж не його миршавий одинак, перебуваючи у Санктафраксі!

— Санктафракс! — простогнав Кулькап, обхопивши голову руками. Хто тепер заплатить за науку? Коледж Хмар викине його назад на брук Нижнього міста щойно вийдуть гроші. Він був розчавлений, знищений, придатний хіба для корму білим крукам.

Дорога з Каменосаду забрала більше часу, ніж належало, і коли троль-тягайло врешті