Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

— Тримайся міцніше!

Мітла почала вибрикувати, як дикий кінь, він утримався на ній лише тому, що був управним вершником.

— Ми входимо в атмосферу Землі на дуже великій швидкості! — вигукнула відьма. — Стрибаємо, мов камінці по поверхні води. Треба зменшити швидкість, інакше згоримо.

Мітлу огорнуло полум’я. Відьмі опалило брови. Вогняний струмінь обминув Пітера, бо він причаївся за старою, але хлопець відчув його гаряче дихання. Мітла пірнала в атмосферу, мов дельфін.

— Щоб зменшити швидкість, доведеться облетіти Землю кілька разів! — прокричала відьма. Вони зробили три оберти навколо земної кулі, аж поки швидкість зменшилася. Потім відьма розстебнула гудзики свого плаща, і він розкрився над ними, як парашут.

— Спускаємось.

Мітла увірвалася в шари атмосфери, наче метеор, залишаючи за собою довгий вогняний хвіст. Вони промчали над хижею, зробили ефектний виток і приземлилися біля її порога.

— Ось що буває, коли перевищуєш швидкість, — мовила відьма, злазячи з мітли. — Я ніколи не довіряла швидкості і не зміню своєї думки. Через непотрібну браваду я спалила собі капелюха й обпалила брови. Тобі повезло, що ти сидів ззаду.

— Там теж припікало, — відповів Пітер. — Мені, здається, обпекло палець.

Сіра Шкурка вистрибнула з хижі їм назустріч.

— Я подумала, що це падає на Землю комета, — сказала вона. — Що сталося?

— Відмовили гальма, — пояснила відьма.

— Ця мітла не здатна літати в небі, — сказала Сіра Шкурка. — Вам треба замінити її на нову.

— Дурниці,— мовила відьма й зайшла в хижу. Сіра Шкурка приготувала їм чай. Займався світанок. Небо на сході було яскраво-рожеве.

— Вип’ємо чаю і рушаймо, — сказав Пітер.

— Куди це ви зібралися? — спитала відьма. — Можете залишатися в мене скільки хочете.

— Я шукаю прекрасну принцесу, — пояснив Пітер. — У нас попереду ще довгий-довгий шлях. Нам треба йти. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося.

— Я теж так думаю, — сказала відьма, яка під дією чарівної пелюстки стала приємною старою дамою.

— Ви коли-небудь чули про прекрасну принцесу? — запитав Пітер.

— Ні,— сказала відьма. — У своєму житті я лише одного разу зустріла принцесу. Вона намагалася скинути мене зі свого підвіконня, тому я зірвала з її голови корону й кинула в озеро. Тепер вона не вийде заміж, поки знайде її.

— Хіба можна робити такі жахливі речі? — запитав Пітер.

— Тоді я ще була злою відьмою і робила страшні речі, причому то було зовсім недавно, але тепер я інша. Я ніколи вже так кепсько не поводитимусь. Якщо ненароком щось почую про прекрасну принцесу, повідомлю тебе.

Пітер поцілував її на прощання в щоку і раптом помітив на своїх плечах оксамитовий каптан. Сіра Шкурка посміхнулася.

— Нас на галявині чекає Місячне Сяйво, — сказала вона.

Коли Пітер поскакав уперед, Сіра Шкурка трохи затрималася, щоб попрощатися з відьмою.

— Можливо, що скоро нам буде потрібна ваша допомога, — сказала вона. — Ми можемо розраховувати на вас?

— Звичайно, адже ви мої друзі.

Сіра Шкурка потиснула їй руку і поскакала за Пітером.

Тієї ночі вони розташувалися на березі річки. Сукуваті гумові дерева віддзеркалювалися у воді, а качконоси розрізали застиглу водяну поверхню своїми вигнутими спинами. Сіра Шкурка дістала з сумки вечерю: м’ясо, пиріг з нирками і сливовий пудинг. Наступного ранку вони почали свій шлях по місцевості, яку перетинали яри. Стежками попід скелями перевальцем чимчикували вомбати. Пурпурові папуги пурхали з дерева на дерево.

Ліс порідшав, і вони опинилися біля підніжжя кам’яного пагорба. Нещадно палило сонце. Місячне Сяйво стікав потом. Повід намуляв йому шию, на якій виступила кров. Ріки й струмки огинали пагорб і зникали вдалині. Перед друзями простяглася гола рівнина, над якою мерехтіла спека.

— Це пустеля Самотності,— промовила Сіра Шкурка. — Батько розповідав мені, що люди, які потрапляли сюди, часто вмирали від спраги. У цьому відлюдкуватому краї не зустрінеш ані душі. Перейти цю пустелю можна лише в колі друзів. В компанії люди розмовляють, сміються і забувають про довгий шлях через пустелю і про те, як важко роздобути воду. І дивна річ, разом з друзями вони часто знаходять воду, чого ніколи не буває, якщо йти в самотині.

Поки Сіра Шкурка говорила, на обрії з’явився височезний стовп пилу. Він рухався, звиваючись і коливаючись у повітрі. Стовп наближався, і друзі розгледіли листя й віти дерев, які крутилися разом з пилом. Там, де він рухався, стебла сухої трави, що стелилася по землі, несамовито підскакували і пірнали в його шалену круговерть. Смерч затягував їх усередину і жбурляв угору, де вони разом з листям утворювали шапку, що вінчала стовп пилу, який крутився в божевільному танці, тупцюючи ногами по землі і закидаючи руки в небо.

— Це Віллі-Віллі,— мовила Сіра Шкурка, яка все знала. — Це дядько чотирьох вітрів. Він завжди тут крутиться, бо дуже любить бути на видноті, тому й живе у пустелі Самотності, де багато пилу й сухої трави, яку можна всмоктати й жбурнути в повітря. Коли ж він танцює на зеленій траві, його не видно, лише трава хвилюється й відчуваєш, що він десь поруч.

Віллі-Віллі обходив друзів колами. Пил боляче бив їх по обличчях, і вони відступали назад, примружуючи очі. Стовп перестав крутитися, здригнувся й став. Зсередини вистрибнув маленький чоловік, злегка поточився, але швидко виструнчився.

— Добрий день, — привітався він. — Я вас приголомшив, пробачте. Я мчав, щоб прибути сюди вчасно.

Стовп пилу розпався. Звільнений від обіймів Віллі-Віллі, він розвіявся вдалині, мов туман. У Віллі-Віллі було засмагле усміхнене обличчя. Він носив костюм теракотового кольору — кольору пустелі на малюнках аборигенів — і черевики на еластичній підошві. Він став навшпиньки, розкинув руки і кілька разів повільно обернувся навколо себе.

— Я люблю розслаблятися поступово, — пояснив він. —