Олександр Шевченко - Привид у Домі Гукала

class="book">— І не страшно вам, — Ді зробила останню спробу відрадити хлопців від цієї авантюри, — присмерком на цвинтар іти?

Миколка розправив плечі.

— Це наш святий борг… тобто обов’язок. А ти вже забула, як ми у березні ночували в лісі біля кладовища? — нагадав він, маючи на увазі їхню справу про пограбування інкасаторів. — Я з того часу взагалі нічого не боюся. Ото весело було…

Хлопці зібралися доволі швидко, і так само швидко розподілили обов’язки щодо транспортування. Саму ляльку, загорнуту від сторонніх очей у сіру мішковину, несли Миколка та Семко, а Данилко тягнув великий круглий ліхтар.

— Хочу підсвітити «Матінку» знизу, — упіймавши Діанчин запитальний погляд, пояснив він. — Це батьків ліхтар, на батарейках. Дуже класний. Перемикач на три потужності, і світло можна обирати жовте або фіолетове…

— Круто! — саркастично мовила дівчинка. — Усе для того, аби зробити погано бідному дідкові.

Данилко присоромлено замовк. Натомість озвався Миколка.

— Ді, якщо ти й надалі збираєшся псувати нам пригоду своїми нотаціями, то краще йди додому. Лиши нас утрьох. Це не твого розуму… це не жіноча справа, — поспішно виправився хлопчик, але Діанка, звісно, добре втямила, що він хотів сказати. І від обурення аж задихнулася.

— Усе це, між іншим, почалося через Кабачка, — сердито нагадала вона вібруючим від надміру емоцій голосом. — Через мого Кабачка. Так що не вказуй мені, що робити, розумнику!

— А ти припиняй скиглити!

Дівчинка гордо замовкла. І мовчала всю дорогу до пункту призначення.

Коли діти дісталися до господи старого, вже почалося смеркатися. Команда Мрії у повному складі розташувалася за тим же кущем шипшини, де робили засідку вчора. Сьогодні ж вони чекали на темряву.

— Зараз… ще трохи, — шепотів Семко, заспокоюючи невідомо кого. — Коли геть смеркне, ми нашу «Матінку» понад тином виставимо. Ззаду хтось буде ворушити простирадло…

— Воно й так ворушиться, — Данилко кинув тривожний погляд на ляльку. — Такий вітер здійнявся, хоч би покривало не зірвав.

— Гаразд, — особливої потреби говорити пошепки не було, та Семко все ж шепотів — з метою конспірації. — Тоді ти, Данильцю, вмикаєш ліхтар, Миколка запускає сміх, а я… я — ось, — і він, мов справжній фокусник, дістав із рюкзачка рупор. Невеличкий, щоправда, але — рупор.

— Ух ти! Де взяв? — із захопленням поцікавився Миколка.

— Сам зробив, — похвалився Семко. — Ось дивіться, шов… Це ми з татком паяли. Точніше, він учив мене паяти.

— Гурток «Умілі руки», — в’їдливо мовила Діанка. — І для чого тобі ця рурка?

— Добре голос спотворює, — пояснив Семко. — Якщо доведеться кричати «Віддай книгу!», гарантую, що ніхто мене не впізнає.

— Авжеж. Бо нікому й на гадку не спаде, що ти на таке здатен.

— Знову починаєш, Ді?

Дівчинка сердито засопіла і відвернулася. Ставало холодно, ночі ще не були достатньо теплими для тривалого сидіння на землі, а крім того, посилювався вітер — щодо цього Данилко мав рацію. «Хоч би це все позривало буревієм! — зловтішно побажала Діанка. — Щоб рознесло на клаптики, на шматочки цю „Матінку“. Краще попросити книгу в діда Мирона. Попросити — і він віддасть. Він…».

Дівчинка не встигла закінчити речення словом «хороший», навіть подумки. У старій хатинці сторожа спалахнуло світло.

— Пора! — сказав Семко. — До роботи!

Глава 11

Нерви в діда Мирона й справді були міцні. Хвилин із десять «Матінка», осяяна потойбічним фіолетовим світлом, за допомогою розбишак-хлопчаків зловісно ухала, махала білими, напівпрозорими, наче смуги туману, руками-крильми і скажено реготала, доки старий вибрався нарешті з хати і попростував до тину. Йшов спокійно, не квапився, і Діанка ледь втрималася, аби не накивати п’ятами — здавалося, дід Мирон ось-ось ухопить їх усіх за барки, і буде їм непереливки. Та старий зупинився за кілька кроків від «примари» і пильно вгледівся в неї, а потім проказав, цього разу без крику, але таким зболеним голосом, що у дівчинки аж серце защеміло.

— Знову ти… І не спиться ж тобі, не лежиться. Знову залякуєш? То раніше тіко восени приходив, а тепер що ж?.. І навесні будеш? Згинь, маро проклята, відступися…

Дід Мирон кілька разів перехрестився. Примара, як і слід було чекати, нікуди не ділася.

— Не віддам! Не віддам тобі книгу! — голос старого міцнів. — Знаю все, а не віддам! Нащо вона тобі?! Що ти з нею робитимеш?!

— От бачиш, — користуючись тим, що за утробним реготом та завиванням вітру їх ніхто не чує, шепнув Миколка Діанці. — Він усе знає. Зберігання краденого — навіть стаття така є.

— По ній уже термін давності минув, — парирувала обізнана дівчинка. — Чули, що дід сказав? Книгу він не віддасть. Усе, згортаємося.

— Сказилася, чи що? — обурився Семко, який сидів по інший бік від Діанки. — Доки книга не буде нашою, ніхто нікуди не йде.