Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

Олекса Сирота:

Сам дезертир своїх намірів не розголошував, однак згідно даних з армійської контррозвідки мав родичів аж у двох обласних центрах Радянської України. Рідня та була, щоправда, - через город навприсядки, невідомо навіть, чи знав солдатик про їхнє існування. Хоча, як припече, то й не таке згадаєш!

В ході подальшого слідства військові «особісти» розшукали офіційну наречену тонкошийого втікача. Півроку тому вона переїхала з села до Києва і влаштувалася на якусь «скриньку», тобто військовий завод. Жила в гуртожитку, чекала повернення коханого з армії, писала йому збуджуючі листи із присяганням «в любві до гроба».

Довелось і міліції кидати печене-варене і лаштувати в цьому гуртожитку засідку. А це справа тонка і делікатна. Можна, звичайно, прийти, сісти за стіл у кімнаті і чекати. Але, пом’яніть моє слово, за такого варіанту вже через півгодини діточки з цього будинку будуть радісно хвалитися на сусідніх вулицях:

- А у нас в сто сімнадцятій кімнаті засідка! Лягаві дезертира ловлять!

За справу взявся Старий, великий майстер щодо міліцейських хитрощів. Влаштувалися ми з комфортом. Там у торці поверху було щось на взірець каптьорки, переробленої з пожежного виходу. Ми зачинили на ключ двері, що вели туди, і навіть ручку зняли, аби ніякий дурень не смикався. Перед порогом влаштували барикаду з відер, щіток та мітел, а вихід на чорний хід розблокували, щоб непомітно міняти людей у засідці. Притягли з червоного кутка пару крісел, щоб можна було ноги простягнути, подбали про лампочки в коридорі, бо нам потрібне було цілодобове освітлення, прокрутили в лутках пару зайвих дірок і затаїлися.

Старий час від часу заходив до нас у закапелок - перепочити пару годин у звичній для часів його оперативної молодості обстановці. Другого дня очікування на Лисова Старий порадив випиляти шмат фільонки, а дірку прикрити спеціальним дзеркалом - з коридору звичайне люстро, з нашого боку - прозоре скло. Комфорт піднявся до світових стандартів.

Б. М. Лисов на побачення з нами не квапився. Виходячи з подальших інформацій, які надійшли (спасибі їм!) від «особістів», то був ще той клієнт. До армії встиг не просто посидіти у колонії для неповнолітніх злочинців, а й добре засвоїти бандитське ремесло. Згідно з законами, його не можна було призивати навіть до будівельного батальйону, але хто на ті закони дивиться, коли рознарядка припре? Зрозуміло, що Лисов не буде швендяти навколо Кремля в армійському «хабе», чоботях і з автоматом за плечима.

- Перш за все він позбудеться форми і переодягнеться в цивільне, - одразу сказав Старий, - потім відкрутить у автомата приклад, аби зручніше було ховати його під одягом, а штик-ніж прилаштує так, щоб миттю вихоплювати. Він не шмаркач, який топить зброю у першій-ліпшій калюжі і біжить навпростець до мами. Знає, що його чекають в Україні, на заході, тому попрямує на схід. Там спокійно відлежиться у когось з «корешів» по колонії. Далі два варіанти - або здобуде чужі документи і розчиниться на одній шостій земної кулі, або спробує прорватися за кордон.

- Що з цього виходить для нас? - продовжив старий лягавий. - Сюди, до коханої, може прийти, а може не прийти. Хоча, якщо надумає дітись «за бугор», то вибір у нього маленький. Китай далеко, до Туреччини -лише через Кавказ. Але там зараз усе Політбюро відпочиває. Тільки Лисова з автоматом не вистачає. Що залишається в загашнику? Одеса або Іллічівськ, бо сухопутний кордон для нього - дохлий номер. Навіть якщо прорветься, брати-демократи назад віддадуть. Будемо чекати…

Я так детально все переказую, бо в ту ніч, коли Старий вирішив почергувати в засідці до ранку, ми з ним пошепки не про дезертира, а про таємничу брюнетку розмовляли. Старий, як справжній корифей, почав мало не з часів Адама:

- Загалом поїздні та вокзальні злочини - то не наша справа, а транспортної міліції. Але ж навіть професіонал вічно на колесах не житиме. Треба десь відіспатися, помитися, крадене збуть, а це вже наша територія. Колись поїздні були злодійською елітою. Серйозна компанія. Бо тут треба і актором бути, і психологом, і взагалі - організованою людиною. Бо поїзд - це тобі не ГУМ, в будь-яку секунду не вийдеш. Мало вкрасти - треба ще й так на зупинці зійти, щоб тебе, як мінімум, не запам’ятали. Крім того, у Хацапетівці, звідки до цивілізації півдня автобусом, теж не заховаєшся. Одне слово - в поїздні йшли ризиканти. У вокзальних простіше, бо вокзал нікуди не їде і на ньому чимало клієнтури. Тут своя спеціалізація була - хто біля кас кишені чистив, хто в залах чекання «на довірі» працював, а хтось п’яних обкрадав. Ну, алкоголь використовували і поїздні - для надійності. Снотворне у СВ переважно підсипали, бо там клієнт особливий, грошовитий. І свідків немає, тільки ти та «фраєр». Клофелін з’явився відтоді, як снотворне почали під круглу печатку продавати. А з хімією таких проблем немає. Що цікаво, клофелінщики - це, як правило, жінки. І то не будь-яка «Маруха», по котрій зону за три кеме видно. Мені розповідали, що цей промисел починали ті, котрі раніше «на довірі» працювали. Запам’ятай про всяк випадок цю подробицю. Спочатку клофелін тільки в поїздах капали, тепер на ресторани перейшли. А що, приємно і корисно. Випили, закусили, потанцювали, потім мужику «на коня» у шкляночку енну кількість крапель, він і з копит. Залишається всього нічого: клієнта на лавочку, його гаманець - собі на пам’ять, і - на добраніч, діти!

- Мене інше цікавить. У офіціанток, як правило, пам’ять професійна, особливо, у таких ресторанах, як вокзальний. Там якщо гав ловитимеш, то вирахують більше, ніж заробиш. А нашу пару вони так і не пригадали.

- Щоб ти знав, Олексо, клофелінниця, якщо клієнт «попливе» до розрахунку, платить офіціанту з власної кишені. Їй скандал не потрібен, вона не «динамо крутить», а серйозною справою займається. Вона,