Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

І якось ми, стужившись по домівці, повернемось, і нам розкаже гід, Що тут колись жили, пак, українці... — А є хоч слід? — Та от... схолов і слід. І ми восплащемо талановито, Зазвичай поминаючи дідів, Що нас ізнов за наше жито бито, Що нам обрали не таких вождів, Що винні всі, а ми — і на крупину, Бо тихі, як осінній падолист. Що коли б нас вчергове не купили, Хіба б ми учергове продались?! Та інородців вилаєм належно, Що й досі, кляті, не перевелись І не дають нам спати в незалежній, І норовлять, щоб ми їм продались. І Україні, неспалим-купині, Поклянемося при святі дари, Що коли б нас вчергове не купили, Ми б вас, маман, їй-бо, не продали. «Відлебеділа, ніби мить»
Відлебеділа, ніби мить, Як дивен сон — поза літами. А щось болить... А щось болить... А що болить — позамітало. Все перегіркло на полин. Було. Забулось. Не збулося... А щось болить... А щось болить... А що болить — те знає осінь. Минають дні. Згасає крок. Імен забутих — тихі тіні... Вже, як тоді, не грає кров, І на перо спадає іній. Нещадний грудень з рук обох Кладе на шлях замети сизі. Але світа, як слово Бог, Зоря надій в небесній книзі. Все одпливло, як вік і мить. Та щось на дні щемить і дише. Спасибі серцю — хай болить. Як відболить — тоді вже... тиша. «Дві ями копали Йому гробарі»
Дві ями копали Йому гробарі. Це — страшно, як дві — на погреб одного! Що в другій поховано кості старі, А перша чекає і досі Його. Вона божевільно волає до всіх: — Коли ж Його тіло у себе прийму? І хто учинив цей немислимий гріх, Пославши дві ями життю одному?! —