Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Ізобель сидить у кутку Маркової квартири, у кріслі, яке рідко хтось займає. Вона марно намагається сплести у вигадливу косу райдугу різнокольорових стрічок, що струменить у неї між пальцями.

— Дурня якась, — зауважує дівчина, похмуро дивлячись на плутанину стрічок.

— Це простенькі чари, — відзивається від стола Марко, де він сидить, обклавшись книжками. — Кожна стрічка позначає якийсь елемент, кожен вузлик має значення. Так само, як у твоїх картах, але вони просто вгадують значення, а тут ідеться про вплив на предмет. Нічого не вийде, якщо ти не віритимеш у це, — сама знаєш.

— Напевно, у мене невідповідний настрій, аби повірити, — зізнається Ізобель, розв’язуючи вузли й відкладаючи стрічки вбік, дозволяючи їм зісковзувати бильцями крісла. — Завтра спробую ще раз.

— Тоді допоможи мені, — просить Марко, підводячи голову від книжок. — Подумай про щось. Про якийсь предмет. Про важливий для тебе предмет, про який я, імовірно, нічого не знаю.

Ізобель зітхає, але слухняно заплющує очі, зосереджуючись.

— Це каблучка, — каже Марко за мить, розглядаючи образ у її уяві так само легко, ніби дівчина намалювала його на папері. — Золота каблучка із сапфіром, оточеним двома діамантами.

Ізобель широко розплющує очі.

— Як ти дізнався? — питає вона.

— Це обручка? — усміхається хлопець.

Вона затуляє рота рукою та киває.

— Ти продала її, — веде далі Марко, витягаючи клаптики спогадів, що причепилися до прикраси. — У Барселоні. Тебе хотіли видати заміж, але ти втекла й тому тепер тут. Чому ти не казала мені?

— Не зовсім доречна тема для пристойної розмови, — каже Ізобель. — Тати й сам майже нічого не розповів про себе; може, ти теж утік від силуваного шлюбу.

Хвилинку вони стоять одне проти одного, і Марко намагається знайти влучну відповідь, але раптом Ізобель засміялася.

— Він, мабуть, довше шукав каблучку, ніж мене, — каже вона, кидаючи погляд на свою руку без прикрас. — Це була така чарівна дрібничка, я не хотіла з нею розлучатися. Але мені потрібні були гроші, а більше нічого для продажу я не мала.

Марко вже розтулив рота, щоб сказати: він знає, що вона отримала за каблучку гарні гроші, — але раптом хтось стукає У двері.

— Це власник квартири? — шепоче Ізобель, але Марко притискає палець до вуст і заперечно хитає головою.

Лише одна людина стукає в ці двері без попередження.

Перш ніж відповісти, Марко знаком показує дівчині, щоб сховалася в прилеглому кабінеті.

Чоловік у сірому костюмі не заходить до квартири. Він жодного разу не заходив досередини відтоді, як спланував переїзд і кинув свого учня в холодну воду самостійного життя.

— Ти подаси документи, щоб посісти вакансію в цього чоловіка, — каже він, не вітаючись, і дістає збляклу візитну картку. — Імовірно, тобі знадобиться ім’я.

— У мене є ім’я, — повідомляє Марко.

Чоловік у сірому костюмі не питає, що за ім’я.

— Співбесіду призначено на завтра по обіді, — повідомляє він. — Я останнім часом вів із монсеньйором Лефевром чимало справ і дав тобі чудові рекомендації, але ти мусиш зробити все можливе, щоб отримати цю роботу.

— Це вже початок змагання? — цікавиться Марко.

— Це попередній маневр, щоб ти зміг зайняти виграшну позицію.

— А коли ж розпочнеться змагання? — запитує Марко, хоча й ставив це запитання вже десятки разів і жодного з них не отримав відповіді.

— Час покаже, — обіцяє чоловік у сірому костюмі. — Коли воно розпочнеться, буде розумним зосередитися на самому змаганні. — Його погляд посувається до зачинених дверей кабінету. — Щоб ніщо не відволікало тебе.

Він повертається та йде до вестибюля, а Марко закляк на місці та раз по раз перечитує ім’я й адресу на побляклій візитці.

Гектор Вовн урешті-решт пристає на доньчині прохання залишитися в Нью-Йорку, але в нього є на те власні причини.

Він не забуває час від часу нагадувати Селії, що їй варто більше практикуватися, але здебільшого ігнорує її та постійно усамітнюється в горішній вітальні.

Селія задоволена його місцезнаходженням і більшість часу проводить за читанням. Вона крадькома забігає в книгарні, дивуючись, що батько не цікавиться, звідки з’явилися нові стоси щойно переплетених томів.

А ще вона часто практикується, ламаючи всі можливі речі в будинку, аби потім їх полагодити. Змушує книжки літати кімнатою, наче пташок, вираховуючи, як далеко вони долетять, перш ніж їй потрібно буде докласти нових зусиль.

Дівчина стала майже експертом із