Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

Чарівник Просперо не має жодних офіційних причин, щоб залишити сцену. Протягом кількох останніх років гастролі стали такою рідкістю, що ніхто й не помітить, якщо він припинить давати вистави.

Хай навіть Чарівник Просперо більше не гастролює, але Гектор Бовн і далі працює.

Він мандрує від міста до міста, рекомендуючи свою шістнадцятилітню доньку як медіума-спіритиста.

— Я ненавиджу це, татку, — часто протестує Селія.

— Якщо можеш вигадати краще заняття, аби провести час до моменту, коли розпочнеться твоє змагання, і навіть словом не похопись про читання, — будь ласка, за умови, якщо воно приноситиме стільки ж грошей, скільки це. Крім того, для тебе це гарна можливість попрактикуватися у виступах на публіці.

— Ці люди нестерпні, — зауважує Селія, хоча насправді має на увазі дещо інше. Вони змушують її почуватися незручно. Хай як вони відводять від неї благальні погляди, хай як дивляться очима, повними сліз. Вони сприймають її як річ, як місток до тих, кого вони любили, до тих, за кого так відчайдушно чіпляються.

Вони розмовляють про неї, наче її немає в кімнаті, наче вона така ж безтілесна, як їхні любі примари. Селії доводиться докладати зусиль, щоб не зіщулюватися в їхніх вдячних обіймах, що супроводжуються схлипуваннями.

— Ці люди нічого не варті, — повчає тато. — Їм бракує клепки, аби принаймні оцінити те, що вони бачать і чують, — простіше думати, що це надприродні трансляції з потойбіччя. Чому б не скористатися цим, особливо якщо вони так прагнуть віддати свої грошики в обмін на якусь дурницю?

Селія вважає, що жодні гроші не варті цих болісних переживань, але Гектор непохитний, тож вони й надалі подорожують, здіймають у повітря столи та загадково постукують по стінах, укритих усіма можливими різновидами шпалер.

Дівчина й далі дивується тому, як палко клієнти прагнуть спілкування й розради. Їй, наприклад, ніколи не хотілося контактувати з померлою матір’ю. До того ж Селія взагалі сумнівається, що мама захотіла б потеревенити, навіть якби могла, тим паче, удаючись до таких хитромудрих методів.

«Усе це брехня, — хочеться сказати цим людям. — Мерці не сновигають довкола, щоби ввічливо дзенькнути чайним горнятком чи гупнути по стільниці й прошепотіти щось за портьєрами, що хитаються».

Подекуди вона розбиває якусь цінну дрібничку й звинувачує в усьому духів.

Щоразу, коли вони вирушають до іншого міста, батько вигадує їй новий псевдонім, але часто обирає ім’я Міранда, найімовірніше тому, що знає, як воно її дратує.

Минають місяці, дівчина виснажена від подорожей, навантаження й голоду — батько нечасто дозволяє їй їсти. Він стверджує: якщо вона скидатиметься на волоцюгу, люди швидше повірять у її зв’язок із потойбічним світом.

Лише після того, як на одному із сеансів Селія по-справжньому зомліла, а не просто досконало драматично й завчено знепритомніла, Гектор зглянувся та вирішив повернутися додому, у Нью-Йорк.

Якось по обіді за чаєм, осудливо поглядаючи на варення й вершки, котрі дівчина мастить на булочку, батько повідомляє, що домовився про сеанс у наступні вихідні. Заплакана вдова з протилежної частини міста погодилася заплатити суму, вдвічі більшу від звичної.

— Я казав, що ти можеш відпочити, — відповідає він на заперечення Селії, навіть не відводячи очей від стосу газет, розкиданих на столі. — У тебе було три дні, цього достатньо. Ти маєш добрий вигляд і одного дня станеш навіть гарнішою, ніж була твоя мати.

— Я здивована, що ти взагалі пам’ятаєш, якою була моя мати, — уїдливо каже Селія.

— А ти пам’ятаєш? — перепитує батько, нарешті підвівши погляд. Вона лише супиться у відповідь, тож він веде далі: — Можливо, я й провів у її товаристві лише кілька тижнів, але пам’ятаю її чіткіше, ніж ти, хоча ти жила з нею п’ять років. Час — дивна штука. Колись ти теж це зрозумієш.

Він знову повертається до газет.

— А як щодо того змагання, до якого ти мав би мене готувати? — цікавиться Селія. — Чи це для тебе просто іще один спосіб заробітку грошей?

— Селіє, люба, — каже Гектор. — Попереду на тебе чекає багато дивовижного, але від нас не залежить, коли це буде. Перший хід не за нами. Нам просто повідомлять, коли настане час розпочати партію.

— Тоді яке має значення, чим я займаюся, допоки час не настав?

— Тобі потрібно практикуватися.

Селія схиляє голову й дивиться на батька, поклавши руки на стіл. Газетні шпальти скручуються в химерні фігури: піраміди, конуси — і паперових пташок із шурхотливими крильцями.

Батько роздратовано підводить очі, підіймає важке прес-пап’є та кидає їй на руку. Зап’ястя ламається з різким клацанням.

Газети розгортаються й повертаються на свої місця на столі.

— Тобі потрібно практикуватися, — повторює Гектор. — Із самовладанням у тебе досі проблеми.

Селія виходить із кімнати, не кажучи жодного слова, тримаючись за зап’ястя та ковтаючи сльози.

— І заради Бога, припини рюмсати! — кричить услід батько. На те, щоб вправити й