Ерін Моргенштерн - Нічний цирк

роботи з тканинами: вона перешиває свої сукні з майстерністю досвідченої кравчині, пристосовує їх до набраної ваги. Селія знову насолоджується відчуттям свого тіла.

Їй доводиться нагадувати татові, щоб вийшов до вітальні й поїв, але останнім часом Гектор щораз частіше відмовляється та майже взагалі не виходить із кімнати.

Сьогодні він навіть не відповів на її наполегливий стук. Селія знає, що батько зачаклував замки і їх неможливо відімкнути без його власного ключа. Вона розгублено штовхає двері ногою і, на її подив, вони відчиняються.

Тато стоїть біля вікна, напружено розглядаючи щось, що тримає в простягнутій руці. Крізь укрите памороззю скло до кімнати зазирають сонячні промені та падають йому на рукав.

Його рука цілком зникає, а потім знову з’являється. Чародійник витягує пальці й кривиться, почувши хрускіт кісточок.

— Що ти робиш, татку? — запитує Селія. Цікавість переважує роздратування. Вона ніколи не бачила, щоб він чинив щось подібне раніше — ані на сцені, ані з нею наодинці.

— Нічого такого, що тебе стосується, — буркає батько й розкочує закасаний манжет своєї сорочки.

Двері гупають у Селії перед носом.

Тренування з мішенню

Лондон, грудень 1884

Дошка для дартсу ненадійно висить на стіні кабінету в оточенні високих книжкових шаф і виконаних олійними фарбами картин у пишних рамах. Попри яскраве забарвлення, вона майже злилася із затінком, але ніж щоразу влучає в мішень. Знову й знову майже в яблучко, що заховалося за пришпиленою до дошки газетною вирізкою.

На папері — театральний огляд, охайно вирізаний із «Лондон Таймс». Цей відгук схвальний; дехто б навіть сказав палкий. Проте його пришпилили до дошки, щоб знищити, і ножу зі срібним руків’ям це непогано вдається. Він розтинає папір і застрягає в корковій дошці. Його висмикують з однією метою — знову почати все спочатку.

У польоті ніж, вправно запущений Чандрешем Крістофом Лефевром, кілька разів досконало обертається й улучає вістрям точно в ціль. Ім’я цього пана надруковано чіткими літерами в останньому рядку вже згадуваної газетної вирізки.

Його ім’я згадано лише в одній фразі, котра й змусила пана Лефевра кидати ніж. Одне-єдине речення звучить так: «Пан Чандреш Крістоф Лефевр досі виходить за межі можливого на сучасній сцені, засліплюючи своїх глядачів таким видовищем, яке можна вважати майже надприродним».

Більшість театральних режисерів потішив би такий відгук. Вони приклеїли б цю статтю в альбом для газетних вирізок поряд з іншими оглядами й цитували б її в рекомендаціях.

Тільки не цей театральний режисер. Ні, пан Чандреш Крістоф Лефевр зосереджується натомість на одному з останніх слів. «Майже». Майже.

Ніж знову розтинає кімнату, минає обтягнуті оксамитом меблі з вигадливим різьбленням, пролітає небезпечно близько від кришталевої карафки, повної бренді. Він швидко обертається — руків’я, потім лезо — і врешті знову влучає в дошку. Цього разу ніж устромляється в майже почекрижений папір між словами «глядачів» і «видовищем», цілком затуляючи слово «таким».

Чандреш іде по ніж і, обережно докладаючи необхідної сили, витягає лезо з дошки. Він перетинає кімнату у зворотному напрямку, тримаючи в одній руці ніж, а в другій — келих із бренді, потім швидко крутиться на підборах і знову кидає ніж у ціль. У жахливе слово. «Майже».

Очевидно, щось він робить не так. Якщо його виставу називають майже надприродною, то десь неподалік існує щось по-справжньому фантастичне й чекає, поки хтось простягне руку й торкнеться його. Отже, необхідно вдатися до чогось іще.

Чоловік розмірковує про це з тієї самої миті, відколи асистент поклав йому на стіл цей акуратно обведений і позначений відгук. Інші копії повіддавали куди-інде, аби зберегти для нащадків, а на екземпляр зі столу чекала жахлива доля у вигляді Чандреша, який агонізував над кожним словом.

Чандреш насолоджується реакціями людей. Щирими реакціями, а не просто ввічливими оплесками. Часто він оцінює їх просто під час вистави. Зрештою, видовище нічого не варте без глядачів. Сила вистави живе в глядацькому відгуку.

Він виріс у театрі, бував у ложах під час балету. Непосидючій дитині швидко набридли одні й ті самі танці, і замість сцени хлопчик став розглядати залу. Помічати, коли глядачі всміхаються чи затамовують дух, коли жінки зітхають, а чоловіки помалу куняють.

Тож, мабуть, не стало великою несподіванкою те, що тепер, коли вже минуло чимало років, його досі більше цікавить публіка, аніж сама вистава. З іншого боку, аби викликати найкращу реакцію, видовище мусить бути надзвичайним.

І оскільки чоловікові не вдається роздивитися обличчя кожного глядача на кожній виставі чи під час кожного дійства (від переконливих драм до екзотичних танців, а подекуди навіть поєднань і того й іншого), він покладається на огляди критиків.

Проте раніше не було таких відгуків, котрі б розлютили його так, як цей. І за багато років жоден із них точно не призвів до жбурляння ножами.

Ніж знову летить і цього разу протинає