Зеді Сміт - Білі зуби

плечах, вітаючи зі звільненням від жахних снів про кару та спокуту, Клара тихцем сумувала про набагато тепліший дотик, про який вона марила впродовж оцих дев’ятнадцяти років: про вселенські затишні обійми Спасителя, Того, хто є альфою і омегою, початком і завершенням; це мав бути чоловік, покликаний забрати її від усього цього, від реальності цього життя, від нескінченного переліку справ, що чекали на неї у ламбетській квартирі на першому поверсі. Що тепер робити Кларі? Раян знайде собі іншу забаганку; Даркусу треба лише, щоби хтось перемикав канали; Гортенз побачить попереду нову дату Суду, а тому роздаватиме ще більше листівок і, можливо, ще більше віритиме. Але ж Клара — це не Гортенз.

Втім, незначний залишок після випаровування Клариної віри таки зостався. Вона все ще вірила у свого спасителя. Вона бажала знайти чоловіка, який би вихопив її геть звідси, який би обрав її з-поміж інших, щоби вона могла «Ступати з Ним у білому: бо визнано [її] вартісною» (Одкровення 3:4).

Тепер, напевне, простіше пояснити, чому коли Клара Бовден наступного ранку зустріла внизу сходів Арчі Джонса, то побачила в ньому дещо більше, ніж просто невисокого підтоптаного мужчину середнього віку в погано скроєному костюмі. Клара дивилася на Арчі крізь зелено-сірі очі втрати; її світ щойно зник, віра відійшла, немов вода під час відпливу; Арчі зіграв роль вовка з промовки: він був останнім чоловіком на землі.

3. Дві сім’ї

«Краще бути одруженим, ніж горіти у пеклі», — так сказано у І Посланні до Коринтян, глава 7, вірш 9.

Добра порада. Звісно. Там само, до речі, сказано, що «не слід карати вола, коли він вибирається з жита», — отака от розхожа фігура.

До початку лютого 1975 року Арчібальд Джонс повністю замінив Кларі і церкву, і її біблійну освіту, хоча вона, звісно, й не стала безтурботною атеїсткою, котра реготатиме біля вівтарів чи повністю занедбає повчання св. Павла. Втім, друга цитата якраз проблемою не була, бо Клара жодних волів не мала. А от перша ніяк не давала їй спокою безсонними ночами. Чи справді краще було піти заміж? Навіть якщо чоловік, за якого ти зібралася, язичник? А відповіді ніхто дати не міг: адже тепер вона жила без жодної опори, без страховки. Більше, ніж Бог, непокоїла її мати. Гортенз люто виступала проти всієї цієї історії й не так через вік Арчі, як через колір його шкіри; від часу, коли вона вперше почула про одруження, вона просто перестала помічати дочку.

Проте Клара мала враження, що десь глибоко всередині мати краще схилилася б до її шлюбу з непідхожим чоловіком, ніж змирилася б з тим, що її дочка живе з кимсь на віру в гріху, а тому вона пристала на пропозицію Арчі, попросивши його при тому завезти її якомога далі від Ламбета; так далеко, наскільки дозволяють його можливості, — в Марокко, Бельгію чи Італію. Арчі стиснув її руку, покивав і прошепотів на вушко кілька солоденьких дурниць, точно знаючи, що найдальше він може її завезти хіба у щойно куплений ним під здирницьку позику двоповерховий будиночок у Віллесден Гарден. Але ж зараз, думав він, про це не варто згадувати — тільки не зараз, не в цей момент. Нехай вона все зрозуміє поступово.

Три місяці потому Клара поступово все зрозуміла і настав момент переїзду. Арчі, проклинаючи, як завжди, своє життя, всліпу повз сходами вгору, згинаючись під вагою коробок, які Клара носила по дві-три без жодного зусилля; дівчина час від часу робила перерву, мружачись на яскраве травневе сонце, й намагалася зібрати водно все своє терпіння. Далі вона прилягла на моріжку перед своїм новим будинком, простеливши на траві куцу рожеву курточку. Що це за місце? Жодної певності у неї не було. З переднього сидіння машини служби перевезень вона бачила тільки дорогу крізь огидні та бідні, подібні до Ламбета, передмістя (хоча тут не було ні молитовних будинків, ні єпископських церков); однак зненацька за поворотом дорога розквітла буйною зеленню, обабіч з’явились могутні дуби, будинки стали вищими, більшими, вже не ліпилися одне до одного, а ще далі траплялися парки і навіть бібліотеки. А далі знову, ніби на звук удару дзвона, дерева зникали, і на їхньому місці поставали обшарпані автобусні зупинки; цьому сигналу корилися і будівлі: тепер це були крихітні помешкання без сходових майданчиків, між якими тулилися зачинені назавжди низки крамниць; серед них можна було бачити різноманітні заклади на кшталт:

покинутого сендвіч-бару, у вікні якого все ще висіло запрошення до сніданку;

слюсарної майстерні, котрій було байдуже до маркетингових нюансів («ТУТ ВИРІЗАЮТЬ КЛЮЧІ»);

чи, наприклад, занедбаної перукарні для осіб обох статей, обвішаної купою неймовірних рекламних каламбурів («Знижки на стрижки», або «Гривки і завивки», або «Стрижися вчасно і буде класно»).

Їхати таким шляхом було своєрідною лотереєю: виглядаючи з вікна, вона не знала, де доведеться жити, — серед зелені дерев чи серед лайна. Проте нарешті їхній фургон зупинився перед будинком, гарним будинком, довкола якого були і дерева, і лайно, й тому Клара одразу відчула, як її затоплює хвиля вдячності. Будинок був гарним, не настільки гарним, як вона сподівалася, але й не настільки убогим, як вона побоювалась; спереду і ззаду нього були невеликі садочки, перед дверима — килимок, на дверях — дзвінок, і туалет був усередині… І все це їй коштувало не так уже й багато. Лише її любов. Усього лиш любов. І що б там не було сказано у Коринтян, любов’ю не так уже й важко платити, особливо якщо ти ніколи не зазнав її по-справжньому. Вона Арчі не любила, але ще тоді на сходах вирішила віддати себе йому, якщо тільки він забере її геть. І він це зробив; нехай це не були ні Марокко, ні Бельгія, ні Італія, але тут було гарно — ні, не земля обітована, — просто гарна місцина, краща, ніж всі решта, в яких їй доводилося бувати дотепер.

Клара розуміла, що Арчібальд Джонс не є романтичним героєм. Трьох місяців з