Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

Звідки Тодось мав знати, що за одне слово він може опинитися «на стільці».

За «уборну» Мартин також попався біді в зуби. А точніше, у руки пана Щупака, коли той підслухав їхню з Тодосем розмову про урок пані Левської.

– На «стілець»! – скомандував військовик. У його голосі було стільки твердості, що Мартин здригнувся.

Хлопець скоцюрбився і, тремтячи, як осика на вітрі, поплентався коридором до кімнати зі «стільцем». Стефка його ніколи не била. Хіба що в день, коли нічого не приніс їсти для Влодка. Мартин добре пам’ятав той день. І пам’ятав Стефчині кулаки, що гатили його, не тямлячи, чи то ноги, чи руки. Пам’ятав, як перегодя довго й голосно ридала Стефка, обхопивши голову руками. І як навпісля незграбно й дивно гладила Мартинову голову, пригортаючи до себе…

У Мартина почав забиватися дух. Він став біля вікна, що навпроти дверей. Воно було защеплене на гачок. «Його, мабуть, уже сто років ніхто не розщібав», – подумав хлопець. Раптом Мартинові захотілося відчинити це вікно, яке заступало дорогу до світу. Хотілося вирватися звідси, знайти леда-яку лазівку чи перехопитися через цей велетенський паркан. «Де ти, Стефко? Забери мене відси!» Мартин прихилився головою до віконної рами й вдивлявся в небо. Хмари повільно пересувалися з одного боку неба на другий, потроху змінюючи форму. Мартинові хотілося вчепитися за них і змандрувати звідси. Дати драпака з цього притулку, від «стільця», від палиці. Шкрябонути до Стефки й жити так, як і досі. Мартин оглянувся. На подвір’ї притулку було тихо. У школі теж. Раптом він угледів, як на лутку сіла жовта синичка, шпатячи щось своїм маленьким доскіпливим оком. Мартин прихилився чолом до шибки: «Лети, птахо, до Стефки. Скажи їй, шо я тут, у Косові, у притулку. Скажи, аби забрала мене. Чуєш, птахо?» Сполохана синичка відразу залопотала крильми й шуснула десь аж за притулок. «Вона полетіла до тебе, Стефко», – ледь чутно прошамотів сам до себе Мартин і обернувся до дверей. «Мушу йти, Стефко». Мартин глибоко втягнув повітря й попрямував до дверей таким тихим кроком, яким колись ходив удома, коли боявся розбудити Стефку, коли та, бувало, дрімала після тяжкої роботи.

Його рука торкнулася клямки. Двері були зачинені. Він ще раз глибоко вдихнув, потираючи пальцями край сорочки.

– Заходь! – Скрипнули двері, і з кімнати визирнула голова військовика, якого Мартин щодня бачив на ранковій зарядці. Це був пан Стоцький. Його всевидющі очі глипнули на Мартина так прискіпливо, наче той був найбільшим нечестивцем у світі. Кімната була напівпорожня. У кутку стояли тільки лавка й стіл. Серед дітей майже не було таких, кого б оминула кара «стільцем». Тому всі вони зналися на цій кімнаті.

Пан Стоцький поправив окуляри, підійшов до столу, узяв палицю й розпрямив чоло.

– Роздягайся й лягай.

Мартин по-черепашому взявся стягати штани.

– Відразу видно, що новачок, – пробурмотів у вус пан Стоцький і підступив до лавки. – Задницю догори!

Мартин притиснувся до лавиці й перестав дихати. Він здогадувався, що означає «задницю догори». Пан Стоцький надто довго вовтузився. Мартин відчув, що не може так довго не дихати, і поволі набрав у легені повітря. Не встиг він перевести дух, як його заднє місце обпарило вогнем, наче бездушний пан Стоцький вилив на нього циновку окропу. То була таки палиця – збагнув Мартин, не відаючи, що буде далі.

– На перший раз стане! Вбирай штани! – скомандував пан Стоцький і відійшов від лавиці.

Мартин не зрушився. Його задниця пашіла, як грань у печі. Здавалося, що з неї злупили не лише шкіру, але й усе, що було під тою шкірою. Допіру Мартин почув, що палиця нарешті торкнулася стільниці столу, він тихенько видихнув. Усе! Аж тепер він став поволі підіймати живіт, що прилип до лавки. Відтак підвівся й взявся навстоячки вдягати штани. Вони вперто торкалися того місця, що пекло, як у пеклі. Щойно одягнувши штани, Мартин ухопився за ручку дверей, відчинив їх і, не зачиняючи, покривав до своєї кімнати. У кімнаті нікого не було. Він із проволоком ліг на ліжко й заплющив очі. Прокинувся від того, що хтось смикнув його за ногу. Він рвучко повернувся, засипів і відчув, як мокра подушка сповзла на підлогу.

– Ну як? – Біля нього стояв Тодось. – Ти тут так притаївси, гейби з пекла втік.

– Нічого я не втік! – почав виправдовуватися Мартин.

– То чого на двір не виходив?

– Бо не хтів!

– А як там твоя срака? Ще ціла?

– Думаю, що ціла.

Мартин обернувся й відчув, що його ще пекла шкіра, але вже не так, як на лавці.

«Значить, усе на місці», – подумав Мартин і підвівся з ліжка.

– Я вже си виспав, – штурхнув він Тодося в плече. – Ходім!

На подвір’ї було кілька учнів. Кожен займався своїми справами. Мартин із Тодосем побігли до криниці. На ослінчику біля лавки завжди стояло відро з водою. Пий, скільки хочеш. Тодось нахилився й зачерпнув черпачок води.

– Хочеш?

Мартин відпив ковток, а решту вилив на молоду траву.

– Дивиси, шо я знайшов! – вигукнув Тодось. По його долоні покотився сухий коричневий каштан. – Видиш, перезимував!