Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

кавою з молоком. Мартин довго дивився на тарілочку й не наважувався простягнути руку. Сухарики були схожі на ті, що пекла пані Зелінська. Навіть ще рум’яніші.

– Чого сидиш, бери! – стусонув його під бік Тодось. – Твоя Стефка таких тобі ніґди-ніколи не пекла. – Тодось простягнув Мартинові сухарика, чекаючи його реакції. Мартин так і не зрозумів, як сухарик опинився в його руці.

– Ти мав би сказати «дякую», – приступила до нього люб’язна пані Зося. – Пам’ятаєш, що роблять із невихованими?

Мартин знизав плечима, не розуміючи слів пані ляґерової. Він повільно підніс до рота сухарик і, не відкусивши ні крихти, поклав його знову на тарілку. Досі сухарики міг їсти лише Влодко… Мартин відчув, як заплющуються його очі, бачив, як простягаються до нього крихітні безпомічні пальчики, як ледь ворушиться маленький ротик, видаючи тонесенький звук, схожий на голос новонароджених Варвариних кошенят. Влодко? Мартин підходить ближче. «Дай», – раптом уже виразно чує він Влодків голос і оглядає свої порожні руки. Що він дасть братові, коли в нього нічого нема? Ось він, Мартин, уже бачить гору за Рожневом, там, де можна довго сидіти на мокрому облозі, і Стефка не скаже: «Встань, застудишси». Він зривається з місця, прямує спершу гостинцем, відтак путівцем. Уже майже біжить. Тепла блюза сковує його. Він похватом звільняється з її рукавів і чимчикує далі. Блюза зостається лежати на вогкій дорозі. Він оглядається, бачить, як мокне на дощі його блюза, не вертається за нею, а хапливо дереться догори. Мокро. Черевики сковзують униз. Мартин швидко розшнуровує їх, стягає й босоніж дряпається до тієї гори з жовтою глиною. Ось він уже тут, на горі! Ось він уже бачить, як гори підпирають небо, як висить над полем яструб… Тут вітер іще дужче прибиває до грудей його холодну мокру сорочку, але Мартин похапцем сідає на мокрий обліг і набирає в груди повітря. Ще трішки! Він доторкається руками до жовтої глини, щоб відірвати шматок. Вона холодна й гладка. Він відчуває її на пальцях, на долоні, під нігтями. Відриває від неї кусник, кладе собі на долоню, прикриває другою й сплющує в паляницю. Заокруглює пальцями крайчики, тре ними об долоньку. Один сухарик готовий. «Се для Влодка!» Мартин хапки застромлює сухарик у кишеню, ще раз торкається пальцями до гладкого сирого облогу. Мигцем відриває ще кусник глини. «Се для тебе, Стефко!» Він чує її голос, що доноситься з хати аж сюди, на гору: «…коли я була спрагла, ти напоїв мене…» «Я зара’ буду, Стефко!» Раптом Мартин згадує, що Влодко не їсть глиняні сухарики. А що буде, коли Трохим нині не дасть йому кусника хліба для Влодка? Ось Мартин уже стоїть у Трохима на порозі й дивиться в його вицвілі сірі очі. Гострячки його сивих брів усвердлюються Мартинові в самісіньке серце. «Трохиме, Влодко не їст сухарики з глини». Трохим незворушно підіймає довгі сиві брови, ще дужче обколюючи Мартинове серце з усіх боків, і показує пальцем на двері. «Трохиме, хоч пару дрібочок, чуєте? Хоч на макове зерно. Я не для себе прошу, Влодко не їст сухарики з глини. Трохиме! Я стану перед вами на коліна, чуєте? Я буду стояти на колінах цілий день, хочете? Лиш дайте, прошу. Остатний раз. Бігме Боже! Остатний раз! Влодко не виживе. Хоч єдну дрібочку. Ту, що вчора лишиласи на хустині. Єднісіньку. Трохиме! Бігме Боже». Трохимові очі стають ще холоднішими, брови – ще страшнішими… Мартин дивиться на порожні Влодкові долоні, торкається до них пальчиком, а вони надуті, як м’яч. «Стефко! – кричить з усіх сил Мартин. – Стефко, де ти?» «Йому вже легше, Мартине. Дякувати Богу, легше», – чує він Стефчин голос.

– Дякувати Богу, легше, – чує Мартин голос пані Зосі. – Ну ти й налякав нас, Мартине.

– Я? – Мартин оглядається навколо. Бачить своє ліжко, кімнату й пані ляґерову, яка сидить біля нього, поклавши руку на подушку.

Наступного ранку Мартинові стало легше. Пані Левська зібрала всіх в одному класі й розпочала поділ на групи: найменші, середні й найстарші. Мартина, Тодося, Степана й Павла зарахували до найменших. Про їхні здібності ще ніхто нічого не знав. Та й хто міг що знати, коли жоден із них іще ніколи до школи не ходив.

«Дисципліна й порядок! – щоразу повторювала пані Левська, ходячи між рядами. – Руки за спину. Спина рівно! І так цілий урок!» Пані Левська, як яструб, окидала клас своїм надійним оком, не випускаючи з рук тоненьку дерев’яну паличку. Вона помічала кожнісіньку руку, що з’являлася на парті. Пані вчителька цілила по самісіньких кісточках, які пекли й свербіли майже до вечора. Висидіти так на уроці було чистим пеклом. Особливо для Тодося. Він не раз так голосно човгав ногами, що по кілька разів отримував позавушника.

– Я йду до уборни! – заявив голосно Тодось, підвівся й попрямував до дверей. Пані Левська ледь не проковтнула язика.

– Що ти сказав, Теодоре?

– Боюси, аби’м не всравси, – стуляючи докупи ноги, пробасив Тодось. Клас вибухнув сміхом.

– Ану тихо всі! Теодоре, коли просишся на уроці, треба казати не «до уборни», а «до клозету», і треба уточнити – «по-маленькому» чи «по-великому», – просичала пані Левська, поправляючи на шиї хусточку. – Цих дітей ніколи не навчиш! Сьогодні ж на «стілець»!

Ці слова були для Тодося іноземною мовою.

– Моя Василина так ніколи не казала, – виправдовувався Тодось.

Якби ж то він знав, то змовчав би!

– Не Василина, а мама, – пояснювала пані Левська.

Тодось ніколи не називав Василину мамою. Та й на своє ім’я «Теодор» він реагував якось дивно: усі досі казали йому «Тодось». Мартин теж ніколи не казав Стефці інакше, ніж «Стефко». «Мамо» звучало йому