Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

каоліновою глиною вимащених, стовбурах, жовтіли осіннім листям. Інколи ліс на мить розступався, і було видно, як там, на узгір’ях, схили густо зеленіли хвоєю могутніх сосон. Гущавина дихала пряною вологою, але не сирістю, як там унизу. Двигун раптом змінив тон свого співу, Кондрашов перемкнув швидкість і повідомив:

— Перевал. — Він додав швидкості й пояснив. — Це тут, згори, світло, а там, знизу, незабаром почнуться сутінки, а нам завидна треба приїхати, бо фари вмикати небажано.

«Ільїн» упіймав себе на думці, що навіть не знає, куди вони їдуть. А якби й знав, що б це змінило? Почався схил, такий само положистий, як був підйом, «Вілліс» підминав під себе кілометри ґрунтовки, як молодий, викидаючи на поворотах з-під протекторів шин на узбіччя цілі відра землі. Автомобіль був доглянутий дуже любовно: ніде ані подряпинки, усе, що треба, блищить, он навіть на баранку чохол з натуральної шкіри зроблений, а доведеться ж Кондрашову його кинути, надто вже примітна машина, в орієнтуваннях точно вже фігурує.

А той накручував кермо й розмовляв зі своїм ретровсюдиходом, як з живою істотою:

— Давай, друже, давай, вже небагато залишилося...

Хоча, яке там ретро? Це, радше, хот-род — вдосконалений та модернізований за останнім словом техніки старий автомобіль.

Кондрашов звернув на якусь стежину й повів повільніше, потім з’їхав на напівзарослу стежку — «Віктору Івановичу» вона взагалі видалася звірячою тропою — і ще хвилин п’ятнадцять простував нею — уже в сутінках. Безмежний водний простір відкрився раптово — здавалося, підняли, як в театрі, завісу — аж ось вона, Мати-ріка, могутня сибірська водна артерія. Одна з найдовших, якщо брати з притоками, і найбільш повноводих рік світу. Митцями оспівана: то Шантарою її назвуть, то — Великим Потоком, а найбільший приток її — Угрюм-рікою. Утім, Юрій не лише не виявив захвату — не звернув на неї жодної уваги. Так у нас, у людей, трапляється: ми звикаємо до величного видовища й шокуємо тих, хто бачить його вперше, своїм байдужим ставленням до нього.

«Вілліс» підкотив до чималого сараю з почорнілих від часу обаполів біля рубленої хатки на крутому березі. Юрій витяг з кишені ключа й відкрив навісного замка. Попросив «Ільїна» вийти з машини, загнав авто всередину. Відкрив хату і запросив гостя, пояснивши:

— Це від другого діда, по мамі, так би мовити, спадок.

— Тоді це місце незабаром вирахують і сюди прийдуть, — сказав той.

— Не так скоро, як їм хотілося б. Я ніяким боком в жодному документі... Тут за радянських часів риболовецька артіль була, а дід був у ній головою. Називався красиво, тільки він сітки разом з усіма тягав, а крім того ще й папери оформлював. За доплату, звісно. А тут в них щось на кшталт бази було. Потім постаріли рибалки, повимирали. Артіль ліквідували, а хата із сараєм залишилися — нічиї. Ні в кого не на балансі, і ніхто лапу не наклав: майно абияке, від цивілізації далеко, дороги нема, будуватись незручно. Так ми сюди на риболовлю їздили: спершу з дідом, потім я один.

Він запалив грубу, сходив до криниці по воду, поставив чайника на вогонь і приніс з машини тактичного наплічника з цупкої камуфляжної тканини:

— Хай там що, а ми перекусимо, чайку поп’ємо.

«Ільїн» уважно огледів приміщення: навряд чи тут колись жили цілий рік, а от сезонно, під час путини, артіллю — може бути. Ліжок немає, лише чималий настил попід стіною — покотом після зміни з десяток людей вмоститься. Пічка добротна: і їжу готувати, і навіть хліб пекти згодиться, з меблів — білий саморобний буфет із посудом, нефарбований дерев’яний стіл та дві лави, а за вішаки для одягу правили заіржавілі цвяхи, що стриміли зі стіни.

А капітан хазяйнував біля столу: дістав з буфету нехитрий посуд і ополоснув його, витяг з наплічника військові сухі хлібці, бляшанку свинячої тушонки, чай у пакетиках, пресований рафінад, банку згущеного молока, пакет бубликів-сушок...

«Щось він підозріло добре приготувався, — насторожився попервах «Ільїн», але потім здогадався: там не було жодного продукту, покладеного сьогодні, нічого, що могло б зіпсуватися, геть усе довгого зберігання. — Це ж тривожна валізка, яка є в кожного офіцера. Капітан схопив цього рюкзака, бо на перший випадок там було все зібране»... Чоловіки накривають стіл без витребеньок: банки й упаковки повідкривав, ніж та дві ложки поклав, чай заварив — усе, прошу до столу! Їв Кондрашов спокійно, не поспішав, хоча видно було, що зголоднів, як вовк. «Це добре», — подумав чогось «Ільїн» і взявся за їжу.

Поки тривали перестрілки з погонями, поки нервова система була напоготові, «Віктор Іванович» не відчував утоми. А тепер, наситившись та випивши чаю, відчувши тепло від пічки, він усвідомив, як стомився. Як на те, по даху зашелестів дощ, що збирався вже кілька годин, і очі почали злипатися самі.

— Ви приляжте на настил та поспіть, а я почергую, — запропонував капітан.

— А ти?

— А потім я посплю, а ви побудете на варті. Ось, візьміть наплічника під голову.

«Ільїн» із задоволенням витягся на дошках старого настилу, підклавши під потилицю камуфляжний рюкзак. «Шкода, що не можна взуття скинути», — встиг подумати і провалився у чорну порожнечу глибокого сну.

7.