Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

Кондрашов прокинувся від того, що в небі, здавалося, над самим дахом, гуркотав гвинтами вертоліт. Сірий ранок крізь мутні шибки невеличких вікон тьмяно й навіть якось химерно освітлював хижу. Біля столу сидів стривожений «Ільїн» і, тримаючи руку в кишені, — мабуть, на пістолеті, — дослухався до рокотання, такого гучного, що аж шибки у вікнах дзеленчали.

«Ми, здається, вчора не надто наслідили», — Юрій рвучко, схопивши автомат, що лежав поряд із ним, зістрибнув з настилу і підскочив до вікна. «Доки я спав, була злива», — зрозумів капітан. Дощ почався ще звечора і йшов увесь час, поки чергував Кондрашов, але несильний: накрапував, сіявся мрякою, шелестів листвою дерев, шарудів на даху... О пів на третю Юрій вирішив розбудити «Ільїна», резонно розсудивши, що тепер нікого не обходить, хто ким був учора вранці, зараз вони обидва — втікачі-компаньйони, і повинні нести тяготи цієї приключки порівну, аж поки вона не закінчиться; дасть Бог добрий фінал — у кожного з них буде свій зиск, а який — це до їхнього сьогоднішнього стану стосунку не має. Старший втікач прокинувся від першого ж дотику й без розмов став до чергування, пообіцявши розбудити Кондрашова о сьомій ранку.

Судячи з наслідків, дощ був потужним. Без блискавок і грому такі рідко трапляються, а бач — не розбудила гроза, так заморився. За вікном усюди на землі — сліди води, листя, зірване вітром, обламані гілки і жодних ознак, що звечора тут були люди: ходили, ба навіть їздили машиною.

Шум гвинтокрила не стихав, не наближався, але й не віддалявся: «Висить над нами», — зрозумів капітан. Він глянув на пічку — згасла ще вночі й уже вистигла. «Якщо в них нема тепловізора, то візуально їм нізащо не визначити присутність тут людей», — подумав він. Очевидно, пілот шумної летючої машини приладу такого не мав, а міркував так само: ознак присутності людини не виявлено. Вертоліт шугонув угору й понісся геть. Усе це тривало з півхвилини, не більше, але Юрій відчув, як йому стало жарко, — стільки адреналіну опинилося в крові.

— Полетів, — з полегшенням видихнув «Ільїн». Очевидно, попри незворушний вираз обличчя й нерухому позу, він нервував не менше.

— То що? П’ять хвилин на ранкові процедури, десять — на сніданок, та й рушимо? — чи то спитав, чи то ствердив молодик.

— А куди? — якось невпевнено спитав ветеран.

— Ви ж хотіли до Невська?

— Так і вирушимо: звідси на Невськ? — гмикнув «Ільїн». — Як? На автомобілі вже не можна: уявляю, які на всіх дорогах кордони... І у всіх орієнтування і на нас, і на авто...

— На дорогах стовідсотково кордони, — погодився Юрій. — Та й якби їх і не було, на авто діставатися все одно мало реально... Ви ж хотіли за два-три дні... Знаєте, яка відстань від Верхоярська до Невська? По прямій — три з половиною тисячі верст. А по трасі — чотири тисячі сімсот двадцять два кілометри! Це добрих три доби безперервної їзди. За умови, що машина ніде не зламається. Літрів чотириста пального знадобиться... Та ні, машина не годиться. Потяг — тим паче, ми на ньому й одного перегону не проїдемо.

— Лишається летючий килим, — криво посміхнувся «Віктор Іванович».

— На килимах хай старий Хоттабич літає чи Аладдін. Хоча сама собою думка слушна. Ви перший у кущики, чи як? Час не чекає.

«Ільїн» вимив руки тільки до зап’ястків, потім лице й шию і, мерзлякувато зіщулившись, спостерігав, як Кондрашов, роздягнутий до пояса, мився, хлюпаючи на себе холодну криничну воду. А той, вимившись, білозубо посміхався, розтираючись рушником.

— Пропоную пічку не топити, води не гріти, а обійтися кип’яченою водою з чайника зі згущеним молоком, — сказав він попутникові. — По-перше, довго, по-друге, дим демаскує.

Снідаючи, він з’їв кілька шматків тушонки з сухими хлібцями, вихлебтав кухоль добряче забіленої згущівкою води й, побажавши компаньйонові смачного, звівся та попрямував до дверей.

— Треба подивитися, як там наш наступний транспорт поживає, — пояснив він, вийшов та подався до сараю. Там він чимось грюкав, насвистував, матюкнувся пару разів. «Ільїн» вирішив не гаяти час: він прибрав зі столу в рюкзак залишки їжі, помив холодною водою посуд та поставив його назад до буфету. Озирнувся, гадаючи, що ще треба зробити, — давно нічого не робив сам, на те обслуга ще вчора була. До хижі зазирнув капітан:

— Ходімо, допоможете, мені самому ніяк. Не так важко, як незручно.

Вони разом зайшли до сараю, більшу частину якого по-хазяйському, — видно, що не вперше тут став, — зайняв «Вілліс», а попід стінкою на боці тулився пофарбований у колір хакі алюмінієвий човен, що своєю формою нагадував величезне корито. На борту білим виведено: Marine 13.

— Івановичу, беріть ззаду, — сказав Кондрашов. Човен й направду виявився неважким: кілограмів сорок, чоловіки легко донесли його до берега Матері-ріки й поставили на пісок, зсунувши корму у воду. Потім Кондрашов приніс і встановив невеличкий підвісний двигун, приєднав до нього шланг бензобаку, який зважив перед тим на руці й вирішив, що пального, котре в ньому є, вистачить, приніс вудки, весла, два грубих рибальських плащі з цупкого брезенту, високі рибальські чоботи, що звуться в народі забродами:

— Перевзуйтеся, бо ваші туфлі зі страусової шкіри виглядають якось не надто правдоподібно.