Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

«Віктор Іванович» не встиг нічого спитати — почув сам скрекотання мініатюрних двигунів, а незабаром і побачив, як понад деревами над дорогою летів дивний апарат: легкий шестикутник з шістьма двигунами й пропелерами по кутах конструкції, а в середині якийсь блок. «Вузол радіокерування та камера з передатчиком, — здогадався «Ільїн». — Безпілотник. Молодець капітан, зреагував. Я би проґавив: у наші часи такого не було!»

Кондрашов виявився ще й вдруге молодець: він з’їхав з дороги плавно, не залишивши на зарослому споришем узбіччі слідів, неоковирний літальний апарат, злегка погойдуючись, проплив над тим місцем не зупиняючись, очевидно, оператор, що керував ним, нічого підозрілого не помітив. Безпілотний літальний апарат, так званий дрон, неспішно віддалявся у бік, звідки нещодавно приїхав «Вілліс».

— У нього не може бути великого радіуса дії, — сказав капітан, коли летючий шпигун віддалився і зник з поля зору. — Бак невеличкий. Тому почекаємо хвилин з десять — якщо не прилетить, значить, вертається іншою дорогою.

Це було резонно, вони почекали — хитра машинка не повернулася. «Вілліс» виїхав на путівець і помчав своєю дорогою, подалі від цих небезпечних місць.

— А далі що робитимемо? — запитав у капітана «Ільїн».

— Передовсім — треба відірватися від погоні зараз, потім — залягти й перечекати. Це азбука: пошуки — як кола на воді: що більше часу пройшло, то далі від місця події. Найрозумніше в такому випадку йти не попереду переслідувачів, а за спиною, там, де вони вважають територію чистою, — доповів той, не відриваючи погляду від дороги.

— І що, є таке місце, де ми зможемо сховатися й де тебе гарантовано не шукатимуть? — з цікавістю подивився на молодого старший.

— Гарантій, як ви сьогодні переконалися, в нашій країні не існує ні для кого, — гмикнув Кондрашов. — Але місце, куди ті, хто хоче нас знайти, по мене не мали б прийти, є.

— І на який час ми маємо залягти? — вів своє «Ільїн».

— Днів на п’ять, а краще — на тиждень, а то і на два, — переконано заявив капітан.

— Усе ти правильно, друже Юрію, говориш, — усміхнувся «Віктор Іванович», — але... Як гадаєш, скільки днів їм знадобиться, щоб організувати перевезення тіла й похорон за найвищими стандартами?

— Днів зо три, — припустив той.

— А скільки часу треба, щоб рішенням парламенту призначити виконуючого обов’язки президента?

— Прийняти рішення про позачергову сесію, оповістити депутатів, тим — з’їхатись... Мабуть, ще днів зо три.

«Ільїн» тільки покачав головою:

— Вони всі, як один, будуть на похороні. Цей квазіпрезидент — як думаєш, хто це буде, Лижин? — з огляду на майбутні вибори одразу почне укріплювати свою владу, скільки матиме змоги, розставляючи на ключові пости своїх людей. Отже, уже на четвертий день почнуться зрушення й перестановки у верхівці державного апарату. Кожен наступний день тільки послаблюватиме мої непевні, — якщо не сказати паскудні, — позиції. Поки що в силі люди, і їх чимало, яким до сьогодні жилося досить непогано, і які хотіли би статус-кво таким і залишити. От на них-то й можна обпертися, але тільки доти, поки їх не посунула чи не купила нова влада. І що довше я ховатимусь десь на заїмці, то менше у мене залишиться шансів у наступній боротьбі за владу.

— А ви хіба не... — почав капітан і замовк на половині фрази.

— Що — я? — підхопився «Ільїн». — Хіба не збираюся тікати за кордон? — Він презирливо гмикнув, помовчав і додав. — Звісно, я би міг дожити останок життя десь на острові зі слухняною прислугою й коханою жінкою під чужим іменем. Скажімо, професор Лоренцо Гааг[3]. Коштів, що в мене залишилися навіть після тих санкцій, котрі проти нашої країни і мене особисто вводили через недавню війну, мені одному навіть за два шикарних життя не прожити. І в дітей є — їхнім онукам вистачить. І варто мені відмовитися від власного імені — мене ніхто не чіпатиме. Кому цікавий літній професор, що доживає свої дні на віддаленому острові? Так?

— Так, — погодився Кондрашов.

— Можливо, у мене й самого виникали такі думки. Не виключено, що я й сам не відмовився б так завершити свій життєвий шлях. Однак у моїй теперішній ситуації вийде, що це не я прийняв таке рішення, а вони змусили мене до нього. А от на це я ніколи не погоджуся! Тому я не маю можливості засиджуватися в тайзі біля Верхоярська, а мушу не пізніше як за три дні опинитися в Усть-Невську або хоча би в столиці, де є чимало вірних людей, і вжити відповідних контрзаходів. Тільки так, Юрію!

— Я приблизно на таку реакцію і сподівався, — спокійно запевнив капітан. — І радий, що не обманувся в своїх очікуваннях.

Старший нічого не відповів, він дивився вперед, думаючи про щось своє. Дорога, пробита колись в улоговині між двома чи то великими горбами, чи невисокими сопками, весь час полого йшла на підйом, і ліс підступав до самого узбіччя. Дерева тут росли в основному листвяні: деінде яскраво-червоними кронами палали клени, а все більше осики на білих, наче