Надія Біла - Крута компанія

— Пашик, — каже Діма, — я звалюю, — і суне йому папірці в долоню. — Ось, даси дівчатам на таксі.

Він їде маршруткою, майже засинаючи, а по сходинках до Світланчиної квартири біжить, і щойно вона відкриває двері, він тягне її до дивана. Світланка сміється, але тихо, щоб малого не розбудити: «Фу, як ти напився!». Вона завжди перебільшує, щоб він не забував про батіну долю.

Не знаєш, що думати. Взагалі втомилася від думок. Діма сьогодні морозиться, а завтра закидає тебе есемесками. Сьогодні — не розлий вода, а завтра — повний ігнор.

Запрошує посидіти на набережній тебе з Міркою, в’яло натякаючи на хлопців, а являється зі Світланою, ще й із лівими людьми, яких ти бачиш уперше, і вечір не вдається.

Ліві люди напиваються пивом, регочуть, і слова не вставити, та й узагалі з ними нема про що розмовляти. Нудьга смертельна. А сидиш ти з ними, щоб не псувати батьків занадто раннім поверненням додому. Ще, не дай Боже, вважатимуть, що ти домашня дівчинка.

Він тиждень десь пропадає, а як з’явиться, на тебе взагалі не реагує. А ти вже й так і сяк. Зрозуміло, чого він хоче. Але як він собі уявляє — ти на нього стрибатимеш чи що?

І загалом, це станеться точно не з Дімою, а з кимось на кшталт Сотника чи хоча б Стахевича. Через велике кохання і які-небудь цікаві перепони. Дімку ти не кохаєш анітрохи, це ж ясно. Ти закохана в Сотника, трошки в Стахевича. Ще є пара гарненьких однокласників. Щоправда, вони до фантазій не дотягують. Але повитріщатися на уроках — годяться.

І раптом він лізе до тебе цілуватися після ідіотського жарту про заміжжя. Ти на тому ж танцполі уявила ваше чудове спільне життя.

Щовечора майонез 67-процентний і «Мілка» для Мілки на десерт. Ти йому пратимеш жовту форму із засобом для виведення плям, який, мабуть, із значною знижкою їм впарюють на роботі. А по вихідних ви сидітимете за пластиковим столиком забігайлівки на набережній з Пашкою й купою малознайомих пашкоподібних.

Тебе трохи не знудило, і зовсім не від третього коктейлю.

І після всього він пішов, ні слова нікому не сказав, навіть «до побачення», і знову зник на тиждень. Дивний цей Діма, сам не свій. Паша якось розпливчасто згадав про його батьків. Напевно, і батьки в Діми того.

А одного вечора ви в Каринки вдома, пишете черговий твір з укрліт, і вона раптом видає:

— Мені Олег сказав, що ти закохана в Дімку.

Ти бачиш, що в неї в чернетці щось накреслено, а так щоб до ладу, то нічого й не написано. Каринка ненавидить писати. Ти їй допомагаєш. Часто просто диктуєш.

— Твій Олег зовсім поїхав, — ти не відриваєшся від свого зошита.

— Але ж ти на нього так дивишся, — авжеж, Каринка з радістю відволікається.

— Як «так»?

А що тобі залишається? Тільки по-дурному перепитувати. Ти ніяк не можеш взяти до тями, як Карина могла повестися на такі дурниці.

— Пожираєш його очима! — вона коле тебе кінчиком ручки.

— Мабуть, теж Олег помітив, — ти колеш її ручкою у відповідь.

Каринка морщить носа й чхає.

— Правда! — вигукує вона, схиляється над листочком з ледачими гачками й виводить великими круглими літерами: «Міла Гунько».

— Фу! — кричиш ти. — У мене ніколи не буде такого жахливого прізвища, — і закреслюєш круглу «Г» із завитком на шапочці. — Фу-у!

А ввечері під своїми дверима, майже на сходах, натикаєшся на згорток із червоного паперу. У нього неакуратно завернутий дешевий, зшитий абияк, рожевий м’який заєць. Але червоний ніс у нього нічого так, дуже милий, і вуха всередині в кольорову смужку. «Мілочко, це ти», — написано на чистому боці обгорткового паперу.

Ти стоїш на сходах у жовтуватій напівтемряві, слухаєш, як ліфт їздить туди-сюди, гладиш великим пальцем заячий смугастий живіт. Ти зараз точно яку фінальній сцені фільму: мчиш на старій машині порожньою дорогою, сидіння пахнуть старою шкірою, покришки витерто до сталевих кісток. Повз пропливають кактуси й колючки. Кривим дзеркалом плавиться розжарене повітря.

Ти красиво тікаєш під кришталеве виття пузатих лакових гітар. На таких грають старі кошлаті музиканти в темних малолюдних барах. Їхні очі підведено тінями, чорними, як вугілля, а на руках роздуваються вени.

Тебе, Міла, знайдуть розлючені гангстери і поріжуть на кривавий серпантин. Але не зараз. Ти ще можеш мчати пару хвилин сірим асфальтом. Як Дімка каже, коли знає, чим усе закінчиться: «Пускайте титри, бовдури! Хто вам дав гроші на таке лайно?».

Цей серіал ніхто з друзів не хаває. Суцільна балаканина, похмуре виття за кадром і великі плани некрасивих героїв. «Хоч би тьолка була молодша, — відмахнувся Олежик. — І не в джинсах п’яту серію поспіль».

А Діму навіть музика в цьому фільмі пробирає до кісток. Онлайн-перекладач видає каламуть, тому перекладу пісень він не читає — не хоче псувати враження.

Він сидить не рухаючись усі сорок хвилин, тільки коліна підгинає