Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

учитель, цорконячи зубами.

— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь: коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.

— А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба…

— А што дідо із бабою… загнали вам паленки, — я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.

Мої «колеги» за партами почали хіхікати.

Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати — не вигнати, взяти пляшку — не взяти… Учитель аж боляче застогнав, але у цю мить в коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її у потаємний схрон під столом і випалив:

— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.

Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями — двома жінками і чоловіком.

— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.

Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить посерйознішали і набрали такого поважного і рішучого вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десантуванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса — як керівник цієї терористичної групи — навіть сльозу пустив: щоправда, невідомо, чи від страху, чи радості за своїх підопічних.

Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, одразу запримітив: одна пані — висока, сухоребра із банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку. Третій гість сидів біля стіни на останній парті: невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…»

Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.

«О, Господи! Та тут зібралась уся моя золота сімейка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене у судні хвилини!»

Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.

Шкільний день розпочався, як це було у ті часи прийнято, ідеологічною увертюрою — уроком історії. Сільські вундеркінди із босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Сов’єтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього нашого народу… А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:

Не вітри то в полі буйнім віють… А враги із-за границі собаками піють… Не хвилі то в морі буйнім клекочуть… То враги загарбать нас хочуть… Але пора вам, вражі імперіалісти, знати, Що ми вам можемо по морді дати…

Моя буйна, як «буйне поле», уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми усім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам» і від емоційного потрясіння ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту у історичні пізнання, чи вірніше — відкриття власного посолу. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму… Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше: підручник із історії — одна із небагатьох унікальних книг, у яку в рідкісні часи душевного осяяння я заглядав і навіть з цікавістю почитував.

Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми сов’єтськими піонерами.

Проте вигляду не подав, що бачить. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні посмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я уже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса уперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсові діватися було нікуди.

— О, сесе наш Митько, — розцвів приємним здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?..

Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: