Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти із історії! — мужньо промовив я.
— А-а-а, Митрику… Ми усі знаємо, який ти розумний, — погладив мене учитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти у нас кожен день дуже активний… нині можеш і перепочити… Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються… А ти у нас кожного дня розумник… правда, дітки…
Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв якщо не майбутній пророк людства, то, принаймні, генеральний секретар ЦК КПРС. Вона, мило посміхаючись до мене, поблажливо мовила:
— Ну чого ви, пане Фийсо… Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи…
— О, мамко мої солоденькі! — тихо і трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.
— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно із мужом… Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона уже біжить у блуди…
І тут же навів красномовний приклад із життя неперевершеної блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його у кукурудзі із голою блудницею…
Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, мали би щастя-долю, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки! Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми неординарними здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса із чорною піною на губах пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув. Забігаючи на десятки літ вперед, скажу чесно — подібне твориться тепер із моїми книгами. Літературні критики і критикеси ледь пупи не надривають, аби довести нашому багатостраждальному і довірливому народові, які мої твори антинародні, аморальні і замість дороги до світлого майбутнього ведуть кудись у блуд… Наш унікальний народ гаряче погоджується із нашими геніальними критиками, але книги мої таки читає і реагує на них своєрідно! Це як горілка — гірка і гидка зараза, але ніхто не може собі відмовити у задоволенні од неї. Більше того: одна дуже високопоставлена державна персона розповіла унікальну історію про вельми неадекватний і магічний вплив мого письма на людську психіку.
Ніби той великий урядник із дружиною захворіли важкою формою безсоння! І де тільки не лікувалися — у найпрестижніших вітчизняних і закордонних клініках — ефект нульовий. Але якось чиновникові наші пильні стражі суспільної моралі надіслали звернення із вимогою притягнути мене до суворої відповідальності за висміювання і спотворення нашої щасливої дійсності. І як незаперечний аргумент — додавалася одна із моїх книг. Безперечно, чиновник так гостро й емоційно зреагував на те звернення «громадськості», як цап на одну із симфоній Бетховена. Проте якось, нудячись од невідкладних державних справ, він знічев’я відкрив мою аморальну книгу… Прочитав кілька рядків і — диво-дивовижне! — одразу заснув — без усяких заспокійливих і снодійних. Вражений чиновник про своє відкриття увечері розповів дружині. Небога, вимучена довготривалим безсонням, пані чиновничиха тремтячими руками схопила мою книгу, пробіглася виснаженими очима кількома рядками і миттєво забулася у мертвому сні. З тих пір, як тільки великого державного пана і його пані починають мучити страхи і безсоння — як там грошики у закордонних банках, чи не поцуплять злодії золото із квартири, чи не свиснуть знову останню модель іномарки із гаража і таке інше — вони беруться читати мої твори і на ходу засинають. Ось що таке цілюща сила талановитого слова, яке ніколи нікого не залишить байдужим!
Ось і тепер — щоправда, навпаки — доки відповідали зразкові учні, наші перевіряючі дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, одразу стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці.
Особливо тепло серед гостей зреагував пан вчитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилось, ніби маслом замастили. Реакція ж вчительок взагалі була бурхливою: вони одразу стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, почали одна перед одною розмахувати руками. Але я продовжував:
— А ще я люблю історію, бо у ній много інтересних і смішних історій про всякі чудеса… Я раз дуже сміявся, коли прочитав, же у даяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову, як послідній свині…
Цей варварський звичай я одразу із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали у наше щасливе сьогодення! Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а, по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити…
Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряючі, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило… А пані, схожа на козу Танкістку, так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.
