Софі Періно - Дочка Медічі

протестантські мешканці поводилися як слід, уклонялися і знімали капелюха — він двічі нагадав мені, що незабаром повернеться до Піренеїв. Проте цього не сталося. Натомість я спостерігаю, як Жанна Д’Альбре прощається із сином.

Погляд королеви Наваррської сповнений болю. Але це ніщо в порівнянні з агонією, яка геть спотворює обличчя мого кузена.

— Чому? — шепочу я герцогині де Невер.— Чому він не їде з нею? Чому його мати взяла золото замість сина?

Вранці Генріх сказав мені, що принц Наваррський залишиться з нами, оскільки його величність заплатив за його подальше перебування при дворі.

— Вона взяла золото, бо не дурна,— відповідає її милість.— Хлопчик не може її супроводжувати. Її величність вирішила, що його присутність при дворі необхідна для зміцнення миру.

— Яким чином? Як і більшість його ровесників, він цікавиться лише їздою верхи, перегонами та боями.

— Подумайте, ваша високосте. Згадайте історію власного батька. Хіба він не гостював кілька років при дворі короля Іспанії?

Мій кузен стискає в обіймах свою матір, не звертаючи уваги на насмішкувате хихотіння деяких придворних. Я напружуюсь. Король Іспанії тримав мого батька в заручниках як живу гарантію безпеки від французів. Не думаю, що я колись відчуватиму симпатію до мого кузена, але втриматися від співчуття не можу.

— Я не хотіла би розлучатися з родиною через політичні справи,— пошепки звертаюсь до герцогині. Вона якось дивно на мене позирає.

Наставник мого кузена обіймає його за плечі й відводить до човна. Для мене велика втіха бачити, що принц Наваррський не плаче. Карл і мати легкими кроками піднімаються на палубу, але мій кузен, який слідує за ними, ледве пересуває ноги. Потім він зникає з мого поля зору, загубившись у натовпі чоловіків та жінок із королівської свити, які стрімким потоком ринулися на борт.

Рік змінюється. Ні, не в тому значенні, що один рік змінюється іншим (у цьому немає нічого незвичного), змінюється сама система літочислення. Ми перебуваємо в Русільйоні, й Карл підписав указ, який проголошує, що віднині кожен рік розпочинається першого січня замість Великої суботи після вечірні. Це визначна подія.

До того ж, трапилася інша, менш визначна подія. Цього ранку, вставши з ліжка, я виявила, що моя білизна та нічна сорочка заплямовані кров’ю. Хоча я дуже ніяковіла і постійно шарілася, слухаючи докладні інструкції баронеси де Рец стосовно того, як треба поводитися в таких ситуаціях, що повторюватимуться щомісяця, радість переважила смуток. Нарешті я жінка. Ці слова заповнюють мої думки, але я не уявляю, як можна розповідати про таке комусь, навіть Шарлотті або герцогині де Невер. Упродовж цих мандрівок остання стала мені не менш близькою подругою, ніж перша, і наразі дозволяє називати її Генрієттою. Чи зрозуміють вони, що сталося, поглянувши на мене? Чи зрозуміє мати? Поза сумнівом, її величність дізнається, адже така зміна робить мене придатною до шлюбу. Чи скаже вона щось? Чи одразу повідомить про майбутнього нареченого?

Я уважно роздивляюсь своє зображення у дзеркалі. Крім того, що мої щоки дещо червоні від збудження, я не помічаю нічого особливого. Яке розчарування... Що ж, доведеться якось цьому зарадити. Усівшись за туалетним столиком, я послабляю зав’язки коміру й заправляю тканину у верх корсажу для досягнення бажаного ефекту. Так краще.

Я часто відчуваю, що моє життя, справжнє життя, розпочалося лише тоді, коли я приєдналася до свити матері. Якось я розповіла про це Генріху, а він сміявся.

— За таким підрахунком, ви немовля, яке навіть ходити не вміє.

Мабуть, він надто давно жив у дитячій кімнаті, аби пам’ятати, яким бідним на події було таке життя. Я добре це пам’ятаю — пам’ятаю, що найзахоплюючим епізодом міг бути приїзд матері або випадкова поява якоїсь іменитої особи. Тепер я щодня бачу іменитих осіб і матір теж. Але, попри те, що я — герцогиня де Валуа і сестра короля, я не можу вважатися іменитою особою.

Саме цього визнання я жадаю найближчим часом.

Глава З
Травень 1565 — Бордо, Франція

партаменти матері забиті речами та переповнені жінками, які готуються до завтрашнього від’їзду. Я гадала, що мене покликали на допомогу, але, побачивши мене, вона плескає в долоні.

— Пані,— каже вона,— ми з герцогинею де Валуа маємо поговорити про справи.

Поки вони виходять, я міркую над її словами. Справи? Як мені відомо, ми з матір’ю ніколи не мали спільних справ. Проходячи повз мене, моя сестра Клод, яка нещодавно приєдналася до королівської ходи, радісно мені посміхається.

Коли ми залишаємося наодинці, мати розпочинає без прелюдій.

— Ви знаєте, що наступного місяця ми зустрічаємо іспанців.

— Звісно, пані, усі тільки й говорять про підготовку до цієї події.

Я могла б додати: або принаймні говорили про це три місяці. На жаль, омріяна подія відбудеться не зовсім так, як уявляла мати. Їй обіцяли, що король Філіп приїде, а, може, вона запевнила себе у цьому. Коли їй повідомили, що король відмовився їхати на знак незадоволення продовженням мирної угоди з протестантами, вона страшенно розлютилася.

— Можна нам із Генріхом станцювати на одному зі свят? — запитую я.— Наша іспанська павана викликала неабияке захоплення в Тулузі.

— Так, незабаром будуть бали, балетні вистави та всілякі розваги,— відповідає мати.— Але, дочко, все це лише обгортка, а не цукерка. Коли ви будете королевою, добре запам’ятайте, що угоди значно легше укладати у приємній атмосфері, ніж у формальній. І ці угоди справді важливі.

— Королевою?

— Хіба ви забули, що я обіцяла вам корону?