Герберт Уеллс - У безодні

мов на подушку! Над вухом у мене щось лунко тріснуло, мене труснуло, і я сів. Яйце було скраю проламане, і з нього на мене поглядала така чудна бура голівка. “О господи! — вигукнув я. — Ласкаво прошу!” Пташа легенько натужилось і вилізло зі шкаралупи.

На початку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово, звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке. Пір’я воно мало спершу брудно-буре, ще й укрите такими сірими струпами, які, однак, дуже скоро пообпадали, і під ними виявилося щось на взірець м’якенького пуху — пір’ям його й не назвеш. Я був невимовно радий, коли побачив того малюка. Кажу ж вам, Робінзон Крузо і той не був такий самотній, як я. А тут на тобі — маю потішного товариша! Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього просто дрібницею. “Радий тебе бачити, П’ятнице!” — сказав я, бо вирішив назвати його так, якщо воно з’явиться на світ, ще в каное, коли помітив у яйці зародок. Мене трохи тривожило те, чим його годувати, і спершу я дав йому шматок сирої рибини. Пташа проковтнуло його і роззявило дзьоба знов. Це мене втішило, бо якби за таких обставин воно почало ще й перебирати харчами, то мені довелося б зрештою з’їсти його самого.

Ви собі не уявляєте, яким кумедним виявився той малий епіорніс! Вже з першого дня він ходив за мною по п’ятах. Стане неподалік і дивиться, як я ловлю в лагуні рибу. Половина улову діставалася йому. До того ж він був досить кмітливий. На березі там валялися якісь огидні, вкриті бородавками зелені штуки, схожі на мариновані корнішони. Епіорніс скуштував одну з них, і його напала швидка. Після цього він на ту погань уже й не дивився.

Тим часом пташа росло. І росло просто на очах. Я зроду не був компанійською людиною, і його спокійна, товариська вдача мене цілком влаштовувала. Майже два роки ми з ним були такі щасливі, як тільки взагалі можна бути щасливим на безлюдному острові. Я знав, що платня мені в Доусона йде, і ніяких клопотів у голову собі не брав. Час від часу ми бачили в морі вітрило, але жодне судно до острова не підходило. Я збавляв час тим, що прикрашав острів візерунками з морських їжаків та всіляких химерних мушель. Де тільки можна, дуже старанно, великими літерами я повикладав: “ОСТРІВ ЕПІОРНІСА”, — як ото в нас на батьківщині, ви ж бачили, роблять написи з різнобарвних камінчиків біля залізничних станцій. Я викладав також свої арифметичні підрахунки та всілякі малюнки. Я любив лежати й дивитись, як той гемонський птах гордо походжає коло мене й усе росте, росте. Якщо мені пощастить вибратися звідси, міркував я, то показуватиму його людям і так зароблятиму собі на хліб. Після першого линяння епіорніс почав ставати дуже гарним — з’явився чубчик, голубі сережки, розкішний зелений хвіст. Я все питав себе: мають Доусони право претендувати на нього чи ні? У штормову погоду або як наставав сезон дощів ми затишно лежали собі в курені, який я змайстрував з дощок від каное, і я розповідав йому небилиці про своїх друзів удома. А після шторму ми обходили вдвох острів і дивилися, чи не викинув океан чогось на берег. Одне слово, ідилія, та й годі. Якби я ще мав трохи тютюну, було б не життя, а рай.

Та десь наприкінці другого року в нашому маленькому раю почався розлад. П’ятниця вже вигнався тоді футів на чотирнадцять, мав велику, широку голову, що скидалася на кайло, і здоровенні карі очі з жовтим обідком, посаджені не так, як у курки — обабіч голови, а близько одне від одного, як у людини. Пір’я в нього було дуже гарне — не темне, аж жалобне, як у ваших страусів, а нагадувало кольором і фактурою скоріше оперення казуара. А згодом епіорніс, коли бачив мене, почав настовбурчувати гребінь і бундючитись — одне слово, показувати свою паскудну вдачу…

І ось одного разу, коли риболовля моя скінчилась досить невдало, П’ятниця заходив довкола мене в якійсь дивній задумі. Ну, міркую собі, це він наївся, либонь, морських огірків або ще чогось. Та, як виявилось, то мій птах просто показував своє невдоволення! Я теж був голодний, і коли нарешті зловив рибину, то хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були в поганому настрої. П’ятниця хутко схопив рибину, а я, щоб він покинув її, добряче потяг його по голові. Отоді він і напав на мене. Господи!..

Це він дзьобнув мене в обличчя. — Чоловік тицьнув пальцем на свій рубець. — А тоді заходився хвицатися. Справжнісінький ломовик! Я схопився на ноги й, бачачи, Що птах не вгамовується, затулився руками і щодуху пустився тікати. Але він мчав на своїх незграбних лапах швидше від скакуна і все брикав мене ззаду, немов бияками, та довбав у потилицю своїм кайлом. Я метнувся до лагуни й забрів по самісіньку шию у воду. П’ятниця спинився на березі — він не любив мочити лапи — й почав різко кричати, як павич, тільки хрипкіше. А тоді ну походжати туди-сюди на березі. Правду кажучи, бачити, як те викопне створіння стало господарем становища, було досить принизливо. Голова й лице в мене були заюшені кров’ю, а тіло… Ох, тіло моє геть спухло й посиніло!

Я вирішив перепливти на другий бік лагуни — нехай, думаю, побуде, клятий, трохи сам, поки вгамується. Там я виліз на найвищу пальму, сів і почав обмірковувати своє становище. Здається, в житті я ніколи не відчував себе таким ображеним — ні доти, ні після того. Яка жахлива невдячність! Я ж був йому рідніший від брата. Висидів його, виростив. Отакого здоровенного, незграбного, допотопного птаха! І це я, людина, господар природи й таке інше.

Я гадав, мине час, П’ятниця сам усе зрозуміє, і йому хоч трохи стане соромно за себе. Гадав, якщо мені пощастить наловити гарної риби і я. так, ніби випадково, підійду й пригощу його, то він схаменеться. Я не відразу збагнув, яким лихим і мстивим може бути птах вимерлого виду. Сама злість!

Не хочу розповідати вам про всі дрібні хитрощі, на які я пускався, аби тільки укоськати його. Це просто понад мої сили. Навіть тепер я червонію від сорому, коли згадую, якого приниження й зневаги зазнав