Герберт Уеллс - У безодні

вище й стало припікати. Господи, у мене мало не закипали мізки! Я пробував занурити голову в воду, але згодом на очі мені потрапив кейптаунський “Аргус”, я ліг на дно каное й накрився газетою. Все ж таки чудова це річ — газети! Я ні разу в житті не дочитав жодної до кінця, та коли людина залишається сама, вона може дійти бозна до чого! Отож я перечитав той клятий “Аргус” разів, мабуть, з двадцять. Смола, якою було обмазане каное, від спеки аж диміла й здувалася великими пухирями.

— Я плив за течією десять днів, — розповідав далі чоловік з рубцем. — Коли слухаєш, то це здається дрібницею, правда ж? А для мене тоді кожен день був мовби останній. На воду я міг дивитися тільки вранці й увечері — так нестерпно вона блищала. Після того першого вітрила я три дні нічого не бачив, а потім на суднах, які помічав я, не бачили мене. Десь так на шосту ніч менше ніж за півмилі від мене проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені. Корабель скидався на величезний світляк. На палубі грала музика. Я підхопився на ноги й почав не своїм голосом кричати… А другого дня проткнув одне з епіорнісових яєць, шматочок за шматочком обчистив з одного краю шкаралупу й покуштував його. Яка ж була моя радість, коли яйце виявилось досить смачне! Воно мало ледь відчутний присмак — ні, не такий, як у зіпсованого, а просто як у качиного. А на жовтку з одного боку була така кругла пляма — дюймів шість завширшки, з кров’яними прожилками і білим рубчиком у сосонку. Все це здалося мені дивним, але тоді я ще не знав, що воно означає, до того ж перебирати харчами не випадало. Яйця мені вистачило на три дні, я їв його з печивом і запивав водою. Крім того, жував кавові зерна — щоб збадьоритися. Друге яйце я надбив на восьмий день і злякався.

Чоловік із рубцем примовк.

— Так, — мовив він потім, — там був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив. Адже я бачив його на власні очі! Те яйце пролежало в холодній чорній твані років триста. Однак помилитись я не міг. Там був — як це його називають? — ембріон! Велика голова, вигнута спина, в грудях у нього билося серце, а жовток увесь зсохся, і всередині в шкаралупі та поверх жовтка тяглися довгі перетинки. Виходило, що я, пливучи в маленькому каное посеред Індійського океану, висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів! Якби ж старий Доусон про це знав! За таке варто було віддати чотирирічну платню! А ви як гадаєте?

І все ж таки ще до того, як на обрії з’явився риф, мені довелося з’їсти те дорогоцінне створіння, все до решти, хоч іноді я через силу підносив його, клятого, до рота. Але третього яйця вже не чіпав. Я спробував роздивитися його проти світла, та крізь таку товсту шкаралупу годі було розгледіти, що там діється всередині. Мені, правда, здавалося, ніби я чую, як там пульсує кров, але, може, то просто шуміло у мене в вухах — як це буває, коли приставиш до вуха морську мушлю.

А потім показався атол. Він з’явився разом із вранішнім сонцем зненацька, зовсім поруч. Мене несло просто до нього. Та коли до берега залишалося з півмилі, не більше, течія раптом повернула вбік, і мені довелося щосили гребти руками й шматками шкаралупи, щоб дістатися до острова.

І я таки дістався. То був звичайнісінький атол, милі чотири завширшки. Росло там кілька дерев, било джерельце, а лагуна аж кишіла рибою. Я відніс яйце на берег і знайшов непогане місце — якомога далі від води, щоб не дістав приплив, і на сонці. Одне слово, створив йому якнайсприятливіші за тих обставин умови, а тоді щасливо витяг на берег свого човника й пішов оглянути острів. Просто дивом дивуєшся, який непривабливий вигляд мають ці атоли. І коли я натрапив на джерельце, то йти далі відразу перехотів. У дитинстві мені здавалося, що на світі нема нічого кращого й захопливішого, ніж жити Робінзоном, але той атол був нудний, як молитовник. Я блукав по ньому, шукав чогось поїсти й розмірковував. Та, повірте, ще не настав і вечір, а я вже був ситий тим островом по саме горло. А мені ж іще й пощастило: того ж таки дня, коли я прибився до берега, погода перемінилась. Над морем, із півдня на північ, пронеслася гроза, захопивши краєм і мій острів, а вночі почалася злива й завив вітер. На воді каное недовго протрималося б, самі знаєте.

Ночував я під каное, а яйце, на щастя, лежало в піску, далеченько від берега. Пригадую, перше, що я почув, був страшний гуркіт — так, наче по днищу пороснув град камінців. Мене всього облило водою. А мені саме приснилося, немовби я в Антананаріву; отож я сів і почав гукати спросоння Інтоші — хотів спитати, що це в біса за гармидер зчинився. Вже й мацнув рукою нібито по стільцю, де в мене звичайно лежали напохваті сірники, й аж тоді згадав, де я. Хвилі світилися фосфоресцентним світлом і котилися в мій бік, ніби хотіли проковтнути мене, а довкола — чорна ніч, хоч в око стрель. У повітрі стояло суцільне ревище. Хмари зависли, здавалося, над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, мовби небо опустилося аж на землю і хтось там вичерпував із нього воду й виливав її за небокрай. Вогнедишним драконом на мене насувався величезний вал, і я кинувся навтіки. Потім згадав про свого човника й, коли вода відкотилася, побіг на берег. Але каное вже не було. Тоді мені спало на думку подивитися до яйця, і я навпомацки рушив у той бік. Яйце було ціле й неушкоджене, його не дістали б там найлютіші хвилі, тож я сів біля нього й притис його до себе, як рідного брата. Господи, ох і нічка то була!

Шторм ущух іще до ранку. Коли розвиднілося, на небі не зосталося жодної хмарки, а на всьому березі валялися уламки дощок — так би мовити, рештки мого каное. Але тепер я бодай мав роботу. Я знайшов двоє дерев, що росли поруч, і змайстрував між ними з тих дощок такий собі захисток від штормів. І того ж дня з яйця вилупилося пташеня.

Уявляєте, вилупилося саме тоді, коли я спав, поклавши голову на яйце,