Герберт Уеллс - У безодні

від отого викопного монстра. Я пробував удатися до сили. Я кидав на нього з безпечної відстані шматками коралів, але він тільки ковтав їх. Тоді я запустив у птаха розчиненим ножем і мало його не позбувся, хоч він був надто великий, щоб епіорніс його проковтнув. Спробував я взяти його змором і перестав ловити рибу. Але П’ятниця навчився знаходити на березі після відпливу черв’яків, і йому цього вистачало. Півдня я простоював по шию в лагуні, а решту часу просиджував на пальмах. Якось дерево попалося мені не дуже високе, птах дістав мене й добряче поласував моїми литками. Становище ставало просто нестерпним. Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили там страшні кошмари. До того ж — яка ганьба! Ця вимерла погань походжає, немов бундючний герцог, по моєму острову, а я не маю права ступити на землю! Я аж плакав від утоми та злості і просто в очі заявив йому, що не дозволю якомусь розтриклятущому анахронізмові ганятися за мною по безлюдному острову. Знайди собі, кажу, мореплавця своєї епохи і клюй його, скільки заманеться. А він дивиться на мене і тільки дзьобом клацає. Одне слово, не птах, а якесь потворище, самі лапи та шия!

Навіть не хочеться казати, скільки все те тривало. Я б уже давно його вбив, коли б знав як. Кінець кінцем я все ж таки придумав спосіб. До таких хитрощів удаються в Південній Америці. Я посплітав усі свої рибальські волосіні з водоростями та ліанами й зробив міцну линву завдовжки ярдів дванадцять чи й більше, а до обох її кінців прив’язав по чималому шматку корала. У мене пішло на це багатенько часу, бо раз у раз доводилося або лізти в лагуну, або дертися на дерево — залежно від обставин. Нарешті я щосили розкрутив над головою линву й запустив нею у птаха. За першим разом я не влучив, але за другим линва обвилася навколо його лап, потім ще раз і ще. П’ятниця впав. Линву я кидав, стоячи по пояс у воді, а як тільки птах звалився, я вискочив на берег і перетяв йому ножем горло…

Згадувати про це мені не хочеться й тепер. А тоді я відчував себе просто вбивцею, хоч і кипів від люті на того птаха. Я стояв над ним і дивився, як кров цебенить на білий пісок, а його гарні довгі ноги та шия сіпаються в передсмертній агонії. Ох!..

Після цієї трагедії наді мною прокляттям нависла самітність. Боже милосердний, ви собі навіть не уявляєте, як мені бракувало того птаха! Я сидів біля його трупа й тужив. Мене аж дрож проймав, коли я кидав погляд на свій похмурий, німотний атол. Я згадував про те, яким гарним пташеням був мій П’ятниця, щойно вилупившись, і скільки кумедних звичок він мав, поки не зіпсувався. Хтозна, якби я його був тільки поранив, то потім, може, виходив би й навчив жити мирно. Коли б я мав якийсь інструмент, то видовбав би в кораловому ґрунті яму й поховав його. На душі в мене було так, ніби я розлучився з людиною. Про те, щоб епіорніса з’їсти, я не міг навіть думати. Отож я кинув його в лагуну, і дрібна риба обгризла на ньому все до кісток. Я навіть не залишив собі з нього пір’їн. А потім одному типові, що подорожував на яхті, якось спало на думку подивитися, чи ще існує мій атол.

Він з’явився саме вчасно. Мені стало на тому пустельному острові так тоскно, що я вже подумав, чи не зайти якомога далі в море і там покласти край усім клопотам земним або просто наїстися отої зеленої погані з бородавками…

Кістки я продав чоловікові на ім’я Вінслоу, що держав крамницю неподалік від Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Той, видно, не знав, що таких великих кісток ще ніхто не знаходив, і вони привернули до себе увагу вже після його смерті. Птаха назвали Aepyornis… Не пригадуєте, як там далі?

— Aepyornis vastus, — підказав я. — Смішно, але саме про ці кістки мені якось розповідав один мій товариш. Коли знайшли кістяк епіорніса із стегенною кісткою завдовжки цілий ярд, то вирішили, що більшого не буває, і його назвали Aepyornis maximus. Потім хтось роздобув ще одну стегенну кістку завдовжки чотири фути шість дюймів чи й більше, і того птаха назвали Aepyornis titan. Згодом, після смерті старого Геверса, в його колекції знайшли вашого vastus, а потім трапився й vastissimus.

— Вінслоу так мені й казав, — промовив чоловік з рубцем. — Коли знайдуться ще епіорніси, то якесь наукове світило, мовляв, ще вдарить грець. Але ж дивні історії часом стаються з людиною, чи не так?

ЛІСОВИЙ СКАРБ

Човен підпливав до берега, й очам мандрівників відкри лася бухта. Там, де в море впадала річка, суцільна смуга прибійної піни переривалася. Саму річку позначали густіші й темніші зарості пралісу, що вкривав схили пагорба й підступав аж до берега. А вдалині громадилися гори, туманні, неначе хмари, і схожі на раптово замерзлі хвилі. На морській поверхні грали легенькі, майже непомітні брижі.

Чоловік із саморобним веслом у руках перестав гребти.

— Мабуть, десь тут, — сказав він і, відклавши весло, показав рукою.

Його товариш, що сидів на носі човна, пильно вдивлявся в берег. На колінах у нього лежав пожовклий аркуш паперу.

— А йди поглянь, Евансе! — мовив він.

Вони розмовляли тихо. Губи в обох пересохли, й ворушити ними було важко.

Той, кого звали Еванс ом, пройшов, похитуючись, на ніс човна й подивився через товаришеве плече.

Аркуш паперу виявився нашвидкуруч накиданою картою. Її, видно, багато разів згортали, вона вилиняла, пом’ялася, на згинах протерлась, і доводилося стуляти окремі її шматки один до одного. На карті ледве можна було вгадати обриси бухти, нанесені майже списаним олівцем.

— Ось риф, — мовив Еванс, — а тут — лагуна. — Він провів нігтем по карті. — Оця крива, звивиста лінія — річка… Нарешті нап’ємося! А зірочка — це і є те місце, яке нам треба.

— Бачиш пунктирну лінію? — запитав чоловік, що тримав карту. — Вона рівна й веде від рифу до пальм. Зірочка стоїть саме там, де лінія перетинає річку. Коли ввійдемо в лагуну, треба буде зробити тут помітку.

— Дивно, — сказав Еванс, помовчавши. — Що воно оце за позначки? Ніби план будинку чи чогось такого. Тільки ніяк не втямлю, чого ці рисочки показують то