Павло Вежинов - Сліди залишаються

їм, не можна було зникнути між людьми, і все-таки, коли я подивився знову, — обидва зникли!

Запала тривожна мовчанка, хлопці збентежено глянули один на одного.

— Ти сам розумієш, що це неможливо! — сказав Пешо на цей раз трохи спокійніше. — Вони не могли зникнути десь, не могли полетіти, не було, куди зайти їм, людей не було, серед яких вони могли б загубитися! Що ж тоді сталося?

— Значить, вони піднеслися в небо! — обізвався Чарлі. — Точнісінько, як в Євангелії!

Але цього разу жарт не влучив у ціль, було не до жартів. Хлопці так сердито подивилися на веселуна, що той відразу замовк.

— А до того, як це сталося, Тороманов заходив куди-небудь?

— Так, — сказав тихо Коста, — заходив у букіністичну книгарню…

Та це не могло нічого з’ясувати. Над усією компанією нависло глухе, незвичайне мовчання.

Таємничий зубний лікар

Тороманов вийшов з дому точно о десятій годині тридцять хвилин. Він був одягнений у білий костюм, в руці тримав звичайну базарну сумку, з якою виходив у місто. Однак, здавалося, цього разу в сумці щось було — вона якось розбухла. Як і домовились, Юлія відразу пішла за ним. Спочатку вона йшла по протилежному тротуару, а коли вийшли на вулицю графа Ігнатьєва, по якій проходило багато людей, Юлія пішла майже поруч. Кілька разів Тороманов наче ненароком озирався, дивився назад, та погляд його був уважний. Він вмить охоплював усю вулицю — всіх людей і всі обличчя, але його увагу, звичайно, не могла зупинити маленька гарненька дівчинка, що йшла вздовж бордюру і безтурботно розмахувала тоненькими ручками. Дітям не було місця в його думках, він навіть уві сні не подумав би, що може мати справу з ними.

На великий подив Юлії, чоловік у білому костюмі знову зайшов у букіністичну книгарню, і вона нерішуче зупинилася біля входу. Коста швидко наблизився до неї і тихо шепнув:

— Ти зайди в книгарню! Мене він, напевно, уже запам’ятав!

Не довго думаючи, Юлія ввійшла в книгарню. На цей раз всередині було багато людей: одні перегортали книги, інші оглядали полиці. Тороманов з сумкою в руці стояв біля старшого продавця і терпляче ждав. Юлія взяла одну дитячу книжку, і, хоч ілюстрації були дуже цікаві, вона ні на мить не випускала з поля зору чоловіка в білому.

Нарешті, продавець покінчив з клієнтами і по-приятельському посміхнувся Тороманов.

— Є дещо для вас, — сказав він і сунув руку під прилавок.

— Цікаве?

— Не дуже… Симірсета Моама…

— Так, добре, — сказав недбало Тороманов.
Продавець подав книгу, Тороманов узяв її, підійшов до каси. Щоб заплатити, він мусив поставити сумку на підлогу, і Юлія не впустила цієї слушної нагоди, непомітно пройшла позаду нього і ще більш непомітно глянула всередину сумки.

В сумці лежали книги! Це, мабуть, ті романи, які він купив сам учора!

Заплативши, Тороманов одразу вийшов, навіть не попрощавшись із знайомим продавцем. Юлія поклала дитячу книгу і непомітно вислизнула. Чоловік у білому йшов назад до свого будинку, і Юлія відразу ж опинилася за його спиною. «Справді, дивний чоловік, — думала вона. — Купує книги і замість того, щоб залишати їх на квартирі, носить по книгарнях, а потім знов повертає додому. Який смисл у цьому?» йдучи за ним, вона знову помітила, як він кілька разів озирався і швидко оглядав усю вулицю.

Так вони вийшли на площу Славейкова, на ту площу, де, за твердженням Кости, сталося диво. Насправді в усій цій історії не було нічого дивного ни незвичайного — вся плутанина вийшла через погану спостережливість хлопця. До зупинки підійшов трамвай, і саме його не помітив Коста, бо весь час вдивлявся в квітчасте платтячко дівчинки, боячись упустити її з очей у натовпі. В останній момент, коли трамвай уже готувався рушити, Тороманов звернув з свого шляху і раптом опинився на приступках.

На мить Юлія розгубилася — що тепер робити? Трамвай задзвонив і рушив. Юлія побігла і стрибнула на приступки. Якийсь чоловік підхопив її, мов пір’їнку, за лікоть, потім — несдодівано для неї — смикнув досить міцно за вухо.

— Як тобі не соромно, дівчинко? — сказав він сердито. — Отак колись трамвай відріже тобі ноги!

Саме цю сцену проґавив Коста за ті кілька секунд, протягом яких Юлія зникла з його очей. Він шукав квітчасте платтячко, а проґавив великий зелений трамвай, який повіз Тороманова і Юлію!

Заспокоївшись трошки від сорому, Юлія уважно оглянулася. Тороманов просунувся вперед і йшов далі. Тільки-но хотіла вона піти за ним, коли раптом побачила кондуктора. А тепер що? Що робити, коли в кишені немає ані копійки? Чим заплатити за квиток? Юлія злякано зупинилась на місці, потім відійшла назад і сховалася між людьми. Серце її сильно колотилося — о, яка ганьба, коли зловлять її без квитка в трамваї!

На нещастя, цього разу кондуктор швидко роздав квитки і з’явився на задній площадці. Юлії здалося, що він зупинив одразу свій суворий погляд на ній.

— Кому квитки, прошу!

— Я, дядечку, не маю квитка! — сказала злякано Юлія.

Кондуктор хотів відірвати квиток, але вона спинила його.

— Заждіть, заждіть, дядечку, я загубила гроші! — сказала Юлія зніяковіло, і обличчя її вкрилося рум’янцем. — Бачите, яка мілка моя кишенька.

— Ну, тоді зійдеш на зупинці! — відповів байдуже кондуктор і відірвав квиток якомусь іншому громадянинові.

Як бажала Юлія в цю мить, щоб хто-небудь обернувся і заплатив за неї за квиточок! Та ба, ніхто цього не зробив. Поринувши у свої думки і клопоти, люди навіть не обернулися, щоб поглянути на неї. Юлія гірко зітхнула і подалася до передньої площадки. Що ж робити, чоловік у білому костюмі позбудеться свого переслідувача.

Трамвай почав уповільнювати хід. Юлія поглянула на вихід та із здивуванням помітила, що Тороманов теж готується зійти. Дивись, яка людина, сідає на одну зупинку! Тільки трамвай зупинився, людина у білому поспішила зійти і, не озираючись більше, пішла вулицею. І, як невідступна тінь її, позаду йшла Юлія.

Йшли недовго. Тороманов завернув у невеличку вуличку, всю забудовану високими житловими будинками, і незабаром зник в одному з них. Юлія якусь мить постояла на вулиці, потім нерішуче зайшла всередину. Раптом її охопив страх. А що коли чоловік у білому одязі помітив, що вона йде за ним? Тоді він може підстерегти її де-небудь на сходах, схопить за шийку і… кінець! Одразу їй страшенно захотілося повернутися, втекти назад — вийти на світлу і сонячну вулицю, де є багато людей і де ніхто не може заподіяти їй нічого лихого.

Та це тривало лише мить, протягом якої їй уявились обличчя її товаришів, мовчазний докір в їхніх очах,