Умберто Еко - Ім'я рози
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Так і є… - мовив абат, і не ясно було, підтверджує він цим Вільямові слова чи схвалює міркування, які так блискуче виклав Вільям. — Але звідки ви знаєте, що під жодним вікном не було слідів води?»
«Бо ви мені сказали, що дув південний вітер, а він не міг мести снігом на вікна, які відчиняються на схід».
«Мені замало хвалили ваші чесноти, — мовив настоятель. — Ваша правда, води не було, і тепер я знаю чому. Усе було саме так, як ви говорите. Значить, ви розумієте мій неспокій. То вже була б ганьба, якби хтось із братії заплямував себе огидним гріхом самовбивства. Але я маю підстави вважати, що хтось інший заплямував себе гріхом рівно ж огидним. І якби лише це…»
«Насамперед, чому ви гадаєте, що то був хтось із ченців? В абатстві є багато інших людей — стайничі, козопаси, прислужники…»
«Звичайно, обитель наша невелика, але багата, — пихато погодився абат. — Сто п'ятдесят челядників на шістдесят ченців. Але все це сталося у Вежі. Ви вже, мабуть, знаєте, що на першому поверсі Вежі розміщена кухня і трапезна, але два горішні поверхи займають скрипторій та бібліотека. Після вечері Вежу зачиняють, і будь-кому входити туди дуже суворо заборонено, — випередив він запитання Вільяма і відразу, але явно неохоче додав: — ченцям, ясна річ, теж, але…»
«Але що?»
«Але я цілковито відкидаю можливість — цілковито, розумієте? — що хтось із челядників мав відвагу проникнути туди вночі. — У його очах промайнув немов викличний усміх, але він був миттєвий, наче блискавиця чи падуча зірка. — Вони б боялися, розумієте… іноді, даючи накази посполитим, варто підсилити їх якоюсь погрозою — приміром попередженням, що того, хто не підкориться, спіткає щось лихе, що він накличе на себе гнів надприродної сили. А от монах…»
«Зрозуміло».
«Зрештою, монах може мати й інші причини, щоб відважитися проникнути у заборонене місце, я маю на увазі причини… як це сказати? Зрозумілі, хоч і супротивні правилові…»
Вільям помітив ніяковість абата і задав йому запитання, яким, можливо, хотів змінити хід бесіди, але воно ще дужче збентежило настоятеля.
«Кажучи, що то, мабуть, було вбивство, ви додали "і якби лише це". Що ви мали на увазі?»
«Я так сказав? Звісно, без причини, нехай якої огидної, не вбивають. І я тремчу, уявляючи собі огидність причини, яка могла штовхнути ченця до вбивства свого побратима. Ось. Оце і все».
«Більш нічого?»
«Мені більше нічого вам сказати».
«Ви хочете сказати, що нічого іншого вам не вільно мені сказати?»
«Благаю вас, брате Вільям, брате Вільям», — абат двічі наголосив на слові «брате». Вільям густо почервонів і мовив:
«Eris sacerdos in aeternum»[29].
«Спасибі, брате», — мовив абат.
О Господи Боже, якої моторошної таємниці торкнулися в ту мить мої необачні зверхники, один під спонукою тривоги, а другий — допитливості. Бо я, смиренний новіцій, який збирався прийняти таїнство святого Божого священства, теж зрозумів, що абат щось таки знав, але дізнався він про це під печаттю сповіді. Він, мабуть, почув з чиїхось уст якусь гріховну подробицю, яка могла мати якийсь зв'язок з трагічною кончиною Адельма. Тому він просив брата Вільяма розгадати таємницю, про яку він сам здогадувався, але не міг нікому відкрити, і сподівався, що учитель мій силою свого інтелекту проллє світло на те, що він сам мусить огорнути темрявою, корячися найвищому велінню милосердя.
«Гаразд, — сказав тоді Вільям, — чи зможу я розпитати братію?»
«Зможете».
«Чи зможу вільно пересуватися по обителі?»
«Я надам вам цю змогу».
«Ви доручите мені цю місію coram monachis[30]?»
«Нині ж увечері».
«Одначе я розпочну слідство вже зараз, ще до того, як ченці дізнаються про ваше доручення. А крім того, я б дуже хотів — і це не остання причина мого перебування тут — відвідати вашу бібліотеку, слава про яку ходить по всіх обителях християнського світу».
Абат рвучко підвівся, обличчя його закам'яніло. «Я сказав, що ви можете пересуватися по цілій обителі. Але, звичайно, не по останньому поверсі Вежі, де бібліотека».
«Чому ж?»
«Мені слід було пояснити вам це раніше, але я гадав, що вам це відомо. Ви знаєте, що наша бібліотека не схожа на інші…»
«Я знаю, що вона містить більше книг, ніж будь-яка інша бібліотека християнського світу. Знаю, що порівняно з вашими полицями книгозбірні монастирів Боббіо та Помпози, Клюнійської та Флерійської обителі схожі на кімнату хлопчика, який тільки-но починає вивчати табличку множення. Я знаю, що шість тисяч кодексів, якими пишалася Новалеза понад сто років тому, це ніщо порівняно з вашою книгозбірнею, зрештою, чимало їхніх томів, мабуть, зараз тут. Я знаю, що ваше абатство єдине в християнському світі може протиставитися тридцятьом шістьом бібліотекам Багдада, десятьом тисячам кодексів візира Ібн аль-Алкамі, що біблій у вас не менше, ніж дві тисячі чотириста коранів, якими пишається Каїр, і що вміст ваших полиць яскраво свідкує проти пихатої легенди невірних, які колись давно твердили (вони ж бо близькі друзі князя олжі), буцім бібліотека Тріполі має шість мільйонів томів, над якими працюють вісімдесят тисяч коментаторів і двісті переписувачів».
«Так воно і є, хвала небесам».
«Я знаю, що серед вашої братії є чимало ченців, які прибули з інших монастирів, розкиданих по цілому світі: хто перебуває тут тимчасово, щоб переписати рукописи, яких більш ніде нема, і забрати потім з собою у свій монастир, привізши взамін якийсь інший рідкісний рукопис, щоб ви переписали його, збагативши свій скарб; а хто приїхав надовго, іноді щоб зостатися довіку, бо лиш тут він може знайти твори, які освітлять шлях його пошуків. Серед вас живуть германці, даки, гішпани, французи й греки. Я знаю, що колись дуже давно імператор Фрідріх попросив вас укласти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім'я рози», після закриття браузера.
