Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Роман «На Сваннову сторону» вперше був опублікований у 1913 році. Книжка засмутила навіть доброзичливо налаштованих читачів і критиків, бо на перший погляд це був невдалий автобіографічний роман, вельми заплутаний хронологічно, з подіями, що ніяк не складалися в загальну картину. І в той же час «На Сваннову сторону» — це перший крок у світ, де минуле і сучасне створюють складний візерунок, сліди якого після Пруста можна віднайти у багатьох, зовсім різних «архітекторів» світової літератури.

Марсель Пруст

У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

«СУБ'ЄКТИВНА ЕПОПЕЯ» МАРСЕЛЯ ПРУСТА

В історії французької і світової літератури особливе місце належить Марселю Просту, авторові багатотомного роману «У пошуках утраченого часу». Його небезпідставно залічують до найзначніших письменників-модерністів, що специфічно переломилося в радянському літературознавстві, де його атестували як одного з трьох «стовпів модернізму» — поряд з Д. Джойсом і Ф. Кафкою. В цьому теж є резон, хоча водночас слід сказати, що творчість Пруста не була таким радикальним розривом із класичною літературою, як творчість Джойса чи Кафки, їй притаманні також якості й інтенції, які її пов'язують із класичною традицією.

Народився письменник 10 липня 1871 року в Парижі, у родині відомого лікаря Адрієна Пруста, згодом генерального інспектора Міністерства охорони здоров'я Французької республіки. Він був хворобливою і дуже вразливою дитиною, чим пояснюються його скромні шкільні успіхи. У дев'ятирічному віці захворів на астму, яка протягом життя письменника то послаблювалася, то загострювалася й передчасно звела його в могилу. Замолоду Пруст вів світське життя і мав у паризьких салонах репутацію гарно вихованої і розумної людини, позбавленої, однак, серйозних інтересів і занять. Але це була скоріше машкара, яка приховувала його справжнє обличчя. Хворобливий Пруст рано усвідомив, що йому відкрито шлях до успіху лише у сфері художньої творчости. Батькові, який турбувався за його кар'єру, він твердо відповів: «…всі заняття, за винятком літератури й мистецтва, є для мене змарнованим часом». До літератури з молодих літ він підходив серйозно й широко, розуміючи її як духовну творчість, що інтегрує й інші духовні сфери — філософію, естетику, мистецтво тощо. Він пише критичні статті й дописи, перекладає відомого англійського естетика Джона Рескіна, пробує сили у красному письменстві.

У 1896 році вийшла збірка оповідань Пруста «Утіхи і дні», яка пройшла непоміченою, хоча прихильну передмову до неї написав Анатоль Франс, який у той час перебував у зеніті слави. То були психологічні оповідання й замальовки, які тільки віддалено нагадують справжнього Пруста, зокрема гострою спостережливістю і тонкими психологічними відтінками переживань персонажів. Довгий час вважалося, що між цією збіркою оповідань і основним твором, романом «У пошуках утраченого часу», в творчості Пруста пролягла тривала пауза. Лише через багато років після смерти письменника, вже по Другій світовій війні, в його архіві знайдено обсяжний рукопис роману «Жан Сантей», який був опублікований в 1952 році. Цей роман Пруст писав на рубежі століть; в одному з листів 1899 року він зізнався: «Я давно вже працюю над обсяжним твором, але ще нічого не закінчив». Як вважають дослідники, робота із перервами тривала десь до 1905 року, але роман так і лишився незавершеним. Є відомості, що автор навіть збирався знищити рукопис.

То в чому ж тут річ? За тематикою і життєвим матеріалом роман «Жан Сантей» близький до «У пошуках утраченого часу», в його основу теж покладено життя автора, в ньому теж превалює психологічний зміст, і не випадково його рукопис спершу було взято за чернетки «У пошуках…». Але це твір із іншим типом нарації: розгортається він в епічному часопросторі, розповідь у ньому об'єктивізується і ведеться від третьої особи, що входить у суперечність із характером задуму та змісту роману. Адже «Жан Сантей» теж мав виразити «сутність життя» автора (він, за словами Пруста, «і менше, і набагато більше, ніж роман, це сутність мого життя без будь-якої домішки»), закладену в його внутрішньому світі. Отже, «Жан Сантей», за формулюванням одного з дослідників, «це теж варіант життя у спогаді, варіант «У пошуках утраченого часу», для якого органічною була б форма суб'єктивної нарації.»

Її Пруст знайшов у романі «У пошуках утраченого часу». Цей твір довго визрівав у «внутрішній лабораторії» письменника, і «Жан Сантей», зрештою, є однією зі складових цього процесу. Поступово підходив Пруст і до його написання, зосередившись на ньому десь із 1909 року. Нові підходи до літератури, нові структурно-композиційні засади і стильові константи спершу були ним теоретично осмислені й висловлені у книжці «Проти Сент-Бева» (написана десь в 1906–1907 роках, видана у 1950), в якій сучасні дослідники знаходять не лише теоретичні засновки, а й безпосередні початки його знаменитого роману (критика й есеїстика сусідує в ній із художньою прозою).

На той час відбулися великі зміни і в житті письменника. Помирають батьки, загострюється хвороба, і він мусив перейти до життя самітника у кімнаті, оббитій корковим деревом. До речі, ця кімната із корковими стінами тривалий час обігрувалася радянськими критиками в їхній «боротьбі з модернізмом». Під їхнім пером вона перетворилася на промовисту емблему герметичности модернізму, його безнадійної ізольованосте від життя, його голосів та вимог. Насправді ж це була сувора життєва необхідність, трагедія приреченого письменника, і те, що в такому стані він створив один з найзначніших творів літератури XX ст., є його справжнім мистецьким подвигом.

Та слід зауважити, що цей новий modus vivendi Пруста пояснюється не лише станом його здоров'я, а й його творчою одержимістю. Він знав, що дні його лічені, й розумів, що для реалізації головного твору йому необхідно вмерти для світу й самого себе і цілковито зосередитися на творчості. За якийсь час йому довелося залишити розкішні батьківські апартаменти на бульварі Осман і поселитися в огидній мебльованій квартирі. Він живе усамітнено, майже нікого не приймає, уриваються його зв'язки зі світським середовищем, де тепер його вважають за дивака. Працюючи над романом, він п'є каву, щоб писати, і приймає дози вероналу, аби перепочити уві сні й писати далі.

Величезний Прустів роман заведено видавати в семи томах, що не збігається із поділом автора. Його перший том, «На Сваннову сторону», вийшов 1913 року; другий, «У затінку дівчат-квіток», у 1919 році; наступного року з'явилася перша частина третього тому, «Ґермантська сторона», ще через рік — його друга частина і перша частина четвертого тому «Содом і Гоморра»; в рік смерти письменника (1922) — друга частина «Содома і Гоморрй» і його продовження «Полонянка» та «Альбертина зникає» (на титульних сторінках їхніх видань ці назви фігурували як підзаголовки «Содома і Гоморри»); останній том, «Віднайдений час», вийшов 1926 року. Отже, Пруст поділяв свій твір не на сім, а на п'ять томів або романів, як їх нерідко групують. Однак щодо них ці жанрові означення звучать умовно, бо твір є нерозчленованим потоком пам'яти автора-оповідача, йому притаманний високий рівень композиційно-сюжетної єдносте. Словом, це не цикл романів, а все-таки величезний роман, «суб'єктивна епопея», як його теж іноді називають, зважаючи на