Сергій Вікторович Жадан - Гімн демократичної молоді

не потребує зовнішніх комунікативних проявів, воно не вимагає від тебе відкриватись щодня, відкривати свої захисні люки, підставлятись під перехресні удари, позбавляти себе можливості для відступу. Суспільство майбутнього, побудоване на принципах внутрішньої корпоративності, дозволяє тобі узгоджувати всі твої особисті інтенції з правилами і звичаями твоїх ближніх, котрі готові завжди підтримати тебе в твоїй самотності і твоїй безнадії. Тому що інакше все одно не виходить, і кожна історія закінчується фронтовими подвигами закоханих у життя головних героїв, які ввалюються в це життя веселою галасливою юрбою і яких виносять звідси поодинці, відтягуючи за лаштунки їхні ще теплі тіла з яких вилітають щасливі душі. Інакше просто не виходить. Ніхто навіть не знав, що вони були коханцями, коли вона померла, їй навіть не було двадцяти п'яти, не говорячи вже про все інше.

Сорок вагонів узбецьких наркотиків

«Брати Коени — Ітан і Джоел — навчили мене не боятися крові», — писав мій друг Бондар. У Харкові, п'ятнадцять років тому, нормально стояли брати Лихуї — Гриша і Сава — кришували гуртожитки, так би мовити — із мовчазної згоди адміністрації. Хоча, спробувала б адміністрація що-небудь сказати Саві чи, тим більше, Гриші, думаю, брати б її всю з'їли. Братами брати Лихуї були нерідними, але кров у них текла спільна, я в цьому не сумнівався. Стояли вони справді нормально, вороги їх поважали — вони могли вийти удвох на стінку, їх ламали і змішували з чорним харківським ґрунтом, вражені їхньою мужністю та їбанатством вороги відносили їх на плечах додому й викликали швидку, брати відлежувались, заливали рани спиртом (я зараз говорю про душевні рани), і знову йшли в бій. Це викликало якщо не повагу, то, принаймні, острах — попадеш під такого, мов під екскаватор, лікуйся потім, якщо зможеш. До мене брати ставились із інтересом — ще під час першого, назовімо його так, знайомства, коли нас, салаг, вигнали о другій ночі на коридор для знайомства з командним складом, брати побачили мене — а що в тебе з волоссям? спитали, ти що — панк? Потім ми з ними часто говорили про національне відродження й спасіння душі, тоді, в свої сімнадцять, я переконував їх, що це поняття тотожні, вони, здається, вірили мені, згадати соромно. В кінці дев'яностих, отримавши свою критичну масу шрамів і черепномозкових травм, брати вирішили, що досить їм пиздитись із неграми на футбольному майданчику, тим більше, що он їх скільки — негрів, цілий континент, а їх — братів Лихуїв — лише двоє, та й то нерідні, тож вирішили вони вийти з кримінальної тіні і якось легалізуватись, наскільки це можливо в умовах нашої піднебесної республіки. Спочатку в одному з гуртожитків вони відкрили кафе-гриль. Це мало що змінило в їхньому особистому та громадському житті — захищаючи сумнівну честь двох нещасних співпрацівниць кафе-гриль, Гриша й Сава і далі змушені були через вечір виходити удвох на стінку, бабла це особливого не давало, задоволення тут не рахується, все-таки мова йде про бізнес, тому кафе брати прикрили і взяли в складчину автостоянку. Із автостоянкою в них не склалося суто випадково — через вроджену слов'янську легковажність і, так само вроджені, кримінальні нахили, брати дозволяли друзям ставити на своїй стоянці крадені в Росії машини, які потім розпилювались, на запчастини і перепродувались у мережі фірмових салонів беемве. Оскільки салонів було мало, а машин із Росії приганяли багато, іноді крадена техніка стояла під відкритим небом довгими тижнями. І коли одного разу конкуренти здали салони беемве органам, ті, мається на увазі органи, швидко вийшли на власників автостоянки, де під боязким весняним снігом іржавіли найкращі зразки німецької автомобільної промисловості. Братам удалось відкупитись — вони викотили зі стоянки вишневого кольору беемве без двигуна і покотили його просто на штраф-майданчик райвідділу міліції. Конфлікт було улагоджено, салони, до речі теж відмазались, але крадену техніку дівати було нікуди, тому брати продали автостоянку будівельній компанії під забудову. Проти забудови виступили мешканці району, але брати Лихуї до цього стосунку вже не мали і дивились на все збоку зацікавлено й відсторонено. Одного разу навіть вийшли на мітинг протесту, разом із іншими мешканцями району, стали в перших рядах і дивились на розкопану під фундамент колишню автостоянку, навколо якої бігав прораб і відганяв мешканців району. Сава стояв із прапором комуністичної партії, Гриша стояв із транспарантом, на якому було написано «НАТО — руки геть від української землі». Сава сміявся з брата, що це за мудацький транспарант у тебе? — говорив. Гриша ображався і відповідав, що нічого не мудацький, правильний транспарант, все вірно, казав, це лише дебілам незрозуміло, тоді ображався Сава й голосно кричав протестні гасла. Здавши прапор і транспарант організаторам мітингу, брати пішли додому, думаючи про мінливість долі та непевність економічної ситуації в країні. На згадку про автостоянку у них лишився важкий моток колючого дроту, метрів сто п'ятдесят, якщо не більше, котрий брати вирішили будівельникам не продавати, скрутивши його і принісши додому. Колючий дріт лежав посеред кімнати як тривожне відлуння війни, в якій їхні батьки участі, втім, не брали, оскільки батько Гриші на той час сидів за вбивство інкасатора, — а в Сави батька взагалі не було, і по чиїй лінії він був Лихуєм, ніхто напевне не знав, хоча родичі любили його більше за Гришу.

Новий бізнес придумав Сава. Він сидів вечорами на кухні і переглядав рекламні газети.

— Дивись, — сказав він одного разу старшому брату, котрий газет не читав і цілими днями тягався по базару, а тут випадково забіг додому і нервово ходив кімнатами, час від часу натикаючись на колючий дріт? — Дивись — тут рекламують усе, тут рекламують навіть такі штуки, про які я ніколи не чув, на першій сторінці навіть є реклама боїв без правил серед інвалідів, а в розділі «Культура і відпочинок» рекламують щотижневі збори євангелістів під пам'ятником першим комсомольцям у парку Артема.

— І що? — не зрозумів Гриша.

— Ти дебіл, — сказав йому брат, — ти не знаєш, хто такі перші комсомольці чи хто такі євангелісти?

— Мені по хую євангелісти, — відповів йому Гриша.

— Разом з тим, — погодився із ним Сава, — дивись, яка річ — ніхто не рекламує ритуальні послуги.

— Ритуальні послуги? — здивувався Гриша, — це що за послуги такі, щось на зразок інтиму?

— Не зовсім, — сказав Сава, — це коли поминки, розумієш — там, вінки, гроби, в крематорії коли спалити треба — тоді це ритуальні послуги.

— Так ясно, що не рекламують, — зрозумів брата Гриша, — у нас же крематорії