Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

й легше. І от вже піднявшись до самих хмар, я знову відчуваю ту божественну легкість. Оскаженілий натовп митців лишається десь там далеко внизу, і я один у безкрайому морі лагідних і теплих хмар.

«Лечу… Дивлюсь аж світає… Край неба палає, соловейко в тихім гаї сонце зустрічає… Тихесенько вітер віє, поля, лани мріють…» Аж — гульк! Летить мені назустріч Шевченко. Саме той, що Великий поет, а не той, що молодий футболіст.

— Вітаю вас, Тарасе Григоровичу! — чемно вітаюся.

— Здрастуй, здрастуй, парубче. Ти ким будеш? — зупиняється біля мене Великий Кобзар.

— Та я ж нащадок ваш! Син славних лицарів запорізьких, січових стрільців і гайдамаків онук. А ще батько мене називає «бандерівцем», бо я усім серцем люблю Україну й бажаю їй світлої та щасливої долі. А в принципі, артістішка жалюгідний, пристосуванець і годованець Великого Державного Театру… Проте «Вогонь в мені невгасимий, Одвічний дух!».

— Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуєш… — перериває мене Кобзар.

— Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу. Дуже до душі мені його: «Молодий я, молодий, Повний сили та відваги! Гей, життя, виходь на бій, — Пожартуєм для розваги!». Як він там?

— Та зараз вже нічого… Відпустило… А за совєтів геть зовсім погано було. Ледь не кожного дня у труні перевертався, як його великим пролетарським поетом називали…

— Ну а вам як живеться, Тарасе Григоровичу? — набираюся я нахабства й запитую про його потойбічну долю.

— Та якось так, — непевно знизав плечима великий поет. — Так якось… На Землі всі люди уярмлені у тіло своє ледаще. А тут — все інакше… Тут всі образи земні, сварки там, ненависть — все таким мізерним видається… Гумору більше треба й іронії до усього земного. Я от про царя стільки віршів написав… Ущипливих! Ми коли тут їх з ним пригадуємо аж за животи хапаємося від сміху. А він мене на Землі за ті вірші в солдати упік… Зараз кається, негідник, коли ми з ним по чарці смиконемо… З чаркою, до речі, на Землі треба бути обережним. Он я, дивись, у шістдесят першому на свій день народження перебрав і теє, серце не витримало… А за Україну я радий усією душею й серцем! Тільки от незрозуміло: нащо по всіх усюдах порозвішували мої портрети? Хіба я Маркс чи Енгельс з Леніним?

– Ідолізація усієї країни, Тарасе Григоровичу, важкі часи посттоталітарного відродження нації. Не можуть курви комуністичні без ідолів жити. Вами, великим, каліцтво своє убоге, ледарство духовне, невігластво й дебілізм прикривають…

— От сукі лагєрниє, шлєпєри отстойниє, фраєра дєшовиє, поци мєлкотравчатиє, — досить брутально вилаявся Шевченко, що я аж закляк з подиву, а далі повів стриманіше: — Ну, не можна ж так! Не можна весь час назад озиратися. Знати треба, шанувати треба, але й продовжувати треба, перевершити мене намагатися. Інколи й переступити через мене можна, щоб авторитет мій не сковував молодий мозок, що прагне істини. Самі творіть своє життя. На «ти» зі мною будьте. Не кожух мій і шапку любіть, а й біль мій! — після вишуканої табірної лайки Тарас Григорович перейшов на конкретні авторитетні повчання: — А цим комуністичним підарасам, що у все українське перебралися, так і передай, щоб закінчували це неподобство. Бач, що придумали, сталінські соколики, за портретами моїми хижу сутність свою комуняцьку ховати. За пам'ять і шану дякую! Але щоб ідола з мене робити!? Не дозволю! Не дозволю! — Тарас Григорович не на жарт розходився, скинув смушкову шапку свою, відірвав вуса і теж кинув їх долу й почав топтати. — От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса мої! Чи, бач, падлюки! Моду взяли — ікону з мене ліпити! Від немочі їхньої творчої удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапці, а у віршах: «І вражою, злою кров'ю волю окропіте!». Чуєте? «Вражою злою кров'ю!» От де я! От де, блядь, справжній Шевченко! А не сю-сі, му-сі, ку-сі-пу-сі — Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «ліхтарики», майже точнісінько так, як робить їх моя півторарічна донька, я аж порснув зо сміху. — Смієшся з мене, падло молоде? — аж тіпнувся від гніву Кобзар.

— Та ви що, Тарасе Григоровичу!? — я принишк.

— Ні, я знаю, смієшся! — у розпачі гримнув на мене. — Не ти, так дружки твої — художники там, поети — сміються над старим опудалом! Смійтеся, смійтеся… Аби самі зробили щось таке, над чим посміятися було би варто! А так же ж майже нічого… Одні порожні похваляння… А в сухому підсумку, як каже Менделєєв, зеро?

— Та ми ж тільки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… — почав я белькотіти про важкий стан справ у сучасному мистецтві. — Країна, знаєте, лежить у руїні і тільки молода травичка непевно пробивається над згарищем…

— Ну, от і пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуєшся? Давай! Вперед! Піздуй на хуй!

Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечі й розвернув до себе спиною. «Зараз або виїбе, або пенделя дасть!» — пролетіло у голові, і, щоб збити Кобзаря з пантелику, я задав йому провокаційне питання:

— Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?

— Життя примусило! — суворо проказав він і через нетривку паузу додав: — Із Стусом часто спілкуємося, він мені про мордовські табори, я йому про казахів… отак одне одного табірного сленгу й повчаємо… Піздєц, канєшно, Росія-матушка заєбала!!!

По тих словах вигукнув: «За Вільну, Соборну, Незалежну Україну!», а потім тихенько додав: «Єбісь-провалісь ти, падло молоде, якщо Україну з гівна не витягнеш, прокляну!» і дав мені підсрачника такої сили, що полетів я далеко-далеко і летів довго-довго, аж поки не втрапив у якусь річку. Почувся мені плюскіт води попереду, і я побачив перед собою водоспад, злякався і прокинувся…

— Тш-ш-ш-ш, — зашипіла на мене дружина, що висаджувала нашу донечку на горщик. — Дитину не розбуди!

Донечка, дарма що мала всього півтора рочка, уже була привчена вночі раз чи два ходити на горщик, навіть не розплющуючи уві сні оченят.

— Котра година?

— Пів на третю. Спи давай, — озвалася дружина.

І наснився мені тієї ночі такий сон, що буцім стою я в пустелі і навколо цілком даліанський пейзаж — пісок і небо, жовте й блакитне, і якісь покручені чорні стовбури дерев, наче поточені радіацією, ламають чітку лінію обрію. І відчуваю я приблизно те, про що писав Іздрик. «Знання і розуміння». Я знаю все, я розумію все. І подумки звертаюся до вищих сил допомогти мені зрозуміти шлях свій. І небеса, здається, чують мене, бо поволі, наче з пустельного марева, починає проявлятися переді мною