Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

ніяково ступав цибатий Карембу, вбраний у нові шати. Хлопець тримав за руку свою чорну матусю, яка йшла трохи згорбившись. Вона запнулася вовняною червоною хусткою — дарунком пана, який оце пускався в мандри. Карі очі жінки блищали з-під нового чудового запинала, й чим ближче процесія підходила до пристані, тим дужче вона зволожувалися. На останньому перехресті приховувана сльоза скотилася по щоці…

Марабут Абу-Захаріаш був вдягнений у халат із тонкої білої вовни з багато гаптованим погруддям, на яке спадала розкішна борода. Благородна голова була увінчана зеленим тюрбаном хаджі, тобто святого прочанина. Зелений тюрбан прикрашало золоте мереживо — відзнака високої духовної гідності. В руках старий тримав велетенські чотки релігійного чернечого ордену. Обік Абу-Захаріаша йшли старий хакім Хаджа-Ісмаїл-Бу-Дерба-ефенді й молоденький помічник мулли Сіді-Алі-бен-Мохаммед. Вони розмовляли голосно й весело, ніби поверталися звичайною дорогою додому.

Бабула ніс на голові свій клунок і клунок Карембу. Йому не лишалося нічого іншого, як удавати з себе зворушеного. Хоча Бабула й мав у Тріполі багато клієнтів, але про свій від'їзд не казав нікому. Тільки сьогодні вранці віддав свою велетенську тацю спритному рознощикові лимонаду й сказав усміхаючись:

— Шімоне, зроби із своїми міхами так, як я роблю з тацею; але спершу ходімо хутенько зі мною до шановного постачальника варених голів, щоб моє підприємство не попало, бува, до рук, які не дорожитимуть заробітком! Все, що ти робитимеш, поки мене не буде, полягає ось у чому: ти повинен кричати так, як кричав я, торгувати у тих місцях, де торгував я. А тим, хто упізнає мій старий бронзовий щит і спитає про мене, скажеш, що Бабула пішов на прощу в Кайруан. Але це ще не все. Оскільки я вже протягом багатьох років щодня сидів біля брами палацу верховного суду, прислухаючись до балачок тих, хто проходив повз мене, й таким чином дізнавався геть про все, що відбувалося в бейлікаті, то ти теж повинен слухати і, коли я повернуся, все мені розповіси. Це буде платня за оренду підприємства…

Обидва ще довго й голосно сміялися, уявляючи собі, як худий рознощик Шімон так розтовстіє, поки Бабула повернеться, що не протиснеться крізь палацову браму.

Хитрун Бабула почував себе краще за всіх. Балансуючи клунками, він, за звичкою, одним вухом прислухався до розмови, аби нічого не проґавити.

— Раїсс[19] «Латаття» — найдосвідченіший лоцман узбережжя, — заперечував Ісмаїл-Бу-Дерба-ефенді молодому помічникові мулли, — і коли раїсс вирішив вийти в море, то можна почувати себе на воді безпечніше, ніж на суходолі, мулло…

— Відверто кажучи, я розуміюся на морській справі, як той півень, що його тримають у клітці на палубі. На мою думку, корисна тільки прісна вода, а за всю солону, скільки б її не було в оцьому морі, я не дам і ламаного піастра.

— Годі-бо, — дорікнув йому вчитель. — Скільком людям море дає працю й заробіток. Чи ти, сину пустелі, ніколи не їв риби? Ніколи не приймав дарунка від моряка? Ти прийшов учитися з глибини нашого континенту, з племені, яке ніколи не виходило на узбережжя, а тому боїшся моря й вбачаєш у ньому підступну стихію. Ти забуваєш, що над морем так само, як і над твоєю рідною пустелею, є повітря. Коли б не було моря з його невичерпними резервами вологи, то не було б на землі життя.

Старий лікар засміявся:

— Маєш щастя, мулло, що не попливеш разом з іншими! Морський бог жорстоко покарав би тебе за такі слова про. Його могутню державу. Стародавні люди — хай милосердний пробачить їм їхню сліпоту — ставилися до морських богів та духів куди шанобливіше. Їхні. молитви, жертви та заклинання, здається, не пропали марно. Людина, яка віддає себе на ласку моря, повинна вірити в поступ кораблебудування наших часів. Диви! Ти, певно, вгледів старі вітрильники…

Ісмаїл-Бу-Дерба-ефенді і мулла саме пройшли Морською брамою крізь фортечний мур і опинилися перед п'ятьма ярусами вітрил, що громадками надималися на реях трьох велетенських щогл. Здавалося, щогли росли в присмеркове небо просто із стін потемнілого доку, за яким ховався могутній корпус корабля.

Над самісінькими верхівками щогл, по збуреному небу, освітленому яскравою загравою сонця, що зійшло годину тому, летіли брудні масні хмари. Немов зграї наїжачених велетенських хижих птахів у нестримній смертоносній люті, мчали вони під золотим склепінням до моторошної пітьми на сході.

— Тепер я вже й не знаю… — дзвінко й здивовано проказав Бабула до людей, скам'янілих од тієї дивовижі: могутній вітер, здається, стер на порох щонайменшу ознаку людської одваги.

Всі вдячно глянули на Бабулу.

— Аллах! У таку пекельну бурю не вирушить навіть навіжений! — мовив старий лікар.

І всім наче тягар спав з плечей.

— Нам треба знайти раїсса, — поважно мовив завжди розсудливий марабут. — Певно, відплиття корабля відкладається.

Пройшли ще трохи і під портовими кранами та линвами зійшли сходами до тераси на даху складу. На терасі за допомогою блоків моряки піднімали вітрила. Командири вигукували разом з моряками: «Гей-го! Гей-го!»

На прибулих не звернули ніякісінької уваги, аж поки хтось крикнув:

— З дороги, дияволи!

Всі оглянулися й побачили майже поруч капітана, який серед квиління вітру, хльоскання вітрил, оглушливого скреготу ланцюгів, тупоту матросів на палубі, рипіння лебідок та гуркоту колодок, що билися одна об одну, махнув прибулим рукою й знову заходився порядкувати — щось комусь гукав, щось комусь показував… Ну чисто тобі навіжений диригент, що опановує запаморочливий хорал стихії, диригує сотнями бронзових рук, з яких струмить піт; сотнями майже голих тіл, які парують, наче загнані коні на морозі.

Відскочили… У повітрі просвистів ланцюг, який міг би втримати щонайменше скелю, загуркотів, ударився об циклопічну кам'яну брилу й, відбившися, блискавкою швигнув назад, наче велетенський розлютований змій.

Ланцюг пролетів хіба що на лікоть од зблідлого старого проповідника та лікаря.

— Аллах! — пронизливо скрикнув Гасан, злякано затуляючи обличчя.

А старі ще довгенько не могли вимовити й словечка.

Скаженіючи, буря ніби вистрілила востаннє й, соромлячись своєї безтямної люті, раптом ущухла. Навколо запала тиша, яку порушував тільки далекий глухий гуркіт прибою, що бив об дамбу.

Але так, мабуть, тільки здавалося.

Людське муравлисько раптом принишкло, не чути було вигуків, команди, зойків, дзенькоту і деренчання.

А вітер, який іще хвилину тому шалено боровся з людиною та кораблем, зненацька похлинувся власним шумом, покинув вітрила й з реготом зник у темряві.

Усі були так ошелешені, що помітили капітана тільки тоді, коли той підійшов і гучно промовив:

— Хай тисяча мільйонів блискавок живцем стягнуть з мене шкіру, коли я не попрошу в тебе, високошановний, могутнього амулета, який так завзято