Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

Леонсія випручалася з його обіймів, стягла обручку із свого пальця й кинула її на землю. Френк зовсім розгубився, бо не знав, що трапиться найближчої хвилини; від дальших несподіванок його врятувала поява начальника поліції, котрий, тримаючи годинника в руці, вдавав, ніби нічим іншим не цікавиться, крім секундної стрілки.

Леонсія гордовито випросталась і не втрималась лише тоді, як Френк знову надів їй на пальця обручку й поцілував руку, прощаючись. Перед дверима вона обернулась і безгучно прошепотіла: «Я кохаю тебе».

Рівно о десятій під бій дзиґарів Френка виведено надвір, де стояла шибениця. На видовисько зібралася вся весела й гомінка людність Сан-Антоніо, не рахуючи мешканців поблизьких осель, а також Леонсії, Енріко Солано та його п'яти сипів. Енріко і його сини, лютуючи, неспокійно походжали коло шибениці, а начальник поліції, мавши за спиною комісара й жандармів, сяяв наче діамант. Даремно намагалася Леонсія підійти до Френка і даремно родина вмовляла її піти геть. Даремно також її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, котру треба покарати. Начальник поліції зневажливо посміхнувся й звелів братися до страти.

Стоячи вже на помості, Френк відмовився висповідатись, сказавши по-іспанському священикові, що безневинна людина, яку мають повісити, не потребує посередництва, щоб перейти до кращого світу, та що посередники потрібні більше тим, хто вішає.

Френкові зв'язали ноги й заходилися зв'язувати руки, а кат держав напоготові зашморг і чорний каптур, щоб накласти їх на нього, коли це десь іздалеку почувся спів:

Попліч, спинами до щогли,

Даймо відсіч ворогам!

Майже непритомна з горя Леонсія, зачувши пісню, вернулась до тями і навіть скрикнула з радості, коли побачила Генрі Моргана, що розштовхав сторожу біля воріт і зайшов у двір.

Єдиний, кому ця поява завдала прикрого жалю, був Торсе, та цього ніхто не помітив. Натовп погодився з начальником поліції, який, знизавши плечима, заявив, що нема великого значення, кого будуть вішати, аби тільки вішати. Однак тепер уже зняла лемент ціла родина Солано, заявляючи, що Генрі не вбивав Альфаро, а Френк і собі гримнув на юрбу з помосту, поки йому розв'язували руки й ноги:

— Ви судили мене. А його ні. Ви не маєте права вішати людину без суду. Треба спершу судити його.

І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив Генрі за руку, до них з наказу начальника поліції наблизився комісар і з дотриманням усіх формальностей заарештував Генрі Моргана, обвинувативши його в убивстві Альфаро Солано.

РОЗДІЛ IV

— Головне — діяти швидко, — промовив Френк до гуртка Солано, що радилися на веранді своєї гасієнди.

— Авжеж, головне! — обурено скрикнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити. — Головне — це врятувати його. — Щоб підсилити свою думку, вона запально помахала пальцем перед Френковим носом, а не задовольнившись із цього, з не меншим запалом помахала ще пальцем перед носом свого батька та братів.

— І то швидко! — додала вона. — Ми мусимо дій ги швидко. А то… — її голос урвався на згадку про жахливу небезпеку, яка загрожує Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.

— Для начальника поліції всі грінго однакові, — співчутливо кивнув головою Френк, а сам подумав: «Що за вродлива та гарна дівчина! Він, певно, підняв уже весь Сан-Антоніо й не забариться з вироком. Генрі чекатиме на вирок не довше за мене. Треба визволити його сьогодні ж уночі».

— Слухайте, — знову почала Леонсія, — ми, Солано, не можемо допустити до цієї… до цієї страти. Наша честь… наші гордощі… Ми не можемо дозволити цього. Кажіть-бо хто-небудь! Ви, батьку! Вигадайте щось!

Поки Солано радилися, Френк мовчав, думаючи про своє. Леонсіїн запал чарував його, але то було задля іншого, і це не дуже втішало Френка. Перед очима в нього все ще стояла та хвилина на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Він і досі бачив, — і це вражало його в самісіньке серце, — як Леонсія кинулась до Генрі, а той, помацавши Леонсію за руку й переконавшись, що обручка на пальці, пригорнув її до себе й поцілував довгим поцілунком.

«Ну, годі», — подумав зітхнувши Френк. Принаймні він зробив, що зміг. Хіба ж, коли Генрі відвели, не сказав він Леонсії спокійно й розважно, що Генрі її наречений і що вона, бувши з родини Солано, не могла зробити розумнішого вибору?

Однак ці спогади анітрохи не тішили Френка. Не тішило його й почуття справедливості свого вчинку. Атож, він повівся чесно. Це не викликало в нього сумніву й загартовувало його серце проти дівчини. Та він переконався, що почуття справедливості в цьому випадку — далеко не найкраща розрада.

Але чого ж бо ще можна сподіватися? На нещастя, він запізно приїхав до Центральної Америки, і ця чудова дівчина віддала вже серце тому, хто з'явився перший, людині, не тільки не гіршій за нього, ба навіть, як підказувало йому почуття справедливості, ще кращій. І це почуття спонукало Френка додержувати вірності Гепрі Морганові, своєму родичеві, свавільному нащадкові свавільного предка, юнакові у парусинових штанях і в обшарпаному сомбреро, тому, хто цікавиться чужими вухами, їсть самі тільки морські сухарі й черепашачі яйця і ладен перекопати Бичачий і Телячий острови, шукаючи скарбів старого сера Генрі.

Поки Енріко Солано та його сини обговорювали й обмірковували всілякі плани, а Френк прислухався до них одним вухом, з гасієнди вийшла служниця і, шепнувши щось Леонсії, повела її за причілок будинку в другому кінці веранди, де відбулася сцена, що і розважила б Френка, і розсердила, якби він її побачив.

Там Леонсія зустріла Альвареса Тореса, вбраного в розкішний середньовічний іспанський стрій багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Знявши сомбреро, він низенько схилився перед нею й посадив у крісельце з індіянського очерету. Леонсія відповіла сумно, але водночас і зацікавлено, бо сподівалася почути якесь слово надії.

— Суд скінчився, Леонсіє, — промовив він тихо й ласкаво, немов говорячи про небіжчика. — Його засуджено до страти. Завтра о десятій годині ранку. Це — прикра подія. Надзвичайно прикра. — Торес знизав плечима. — Ні, я не хочу говорити про нього нічого поганого. Він був пристойна людина. Мав єдину ваду — нестриманість. Він був занадто запальний і завзятий. Це й призвело його до злочину. Якби він був трохи спокійніший, то не вбив би Альфаро…

— Він і так не вбивав мого дядька! — вигукнула Леонсія, підвівши до нього голову й змінившись на виду.

— Це дуже прикро, — журно вів