Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

далі Торес, з ґречності уникаючи зайвих суперечок. — Суддя, люди, начальник поліції — геть усі, на превеликий жаль, певні, що він винний. Я страшенно шкодую. Але я приїхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам свої послуги. Моє життя, моя честь… передаю їх до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

Торес раптом ухопив Леонсіїну руку і, галантно схилившись перед нею на одне коліно, вже лагодився залляти її новими струменями своєї проречистості, аж тут в око йому впала обручка з діамантом на пальці в дівчини. Він насупив брови, але відразу опустив голову і підвів її лише тоді, як обличчя прибрало звичайного виразу.

— Я знав вас іще маленькою, Леонсіє, — почав він знову, — отакісінькою маленькою чарівною дівчинкою й завжди любив вас. Ні. ви слухайте, я дуже прошу. А коли ви, скінчивши за кордоном освіту, повернулися з пансіону вже дорослою шляхетною панною, ваша врода запалила мене. Але я терпів. Я уникав освідчуватись. А втім, ви й так повинні були здогадуватись. Та, певно, й здогадувались. Я завжди палав до вас пристрастю. Мене пекло полум'я вашої вроди, полум'я всього вашого єства, ще прекраснішого за вашу вроду.

Спинити Тореса було неможливо. Леонсія добре це знала й терпляче слухала, позираючи на його нахилену голову та знічев'я запитуючи себе, де це йому так невдало підстрижено чуба — в Нью-Йорку чи в Сан-Антоніо.

— Чи відомо вам, чим ви були для мене від того часу, як повернулися?

Вона не відповіла й не намагалась навіть випручувати своєї руки, хоч як боляче врізався в неї перстень Генрі Моргана. Навряд чи вона добре чула його слова, поринувши в низку спогадів про давнє минуле. Не так гучно розповів їй Генрі Морган про свою любов і не словами підбив її під свою волю — то була перша ланка її думок. І чому це люди іспанської крові завжди висловлюють свої почування так екстатично? Генрі був зовсім інакший. Він не сказав ані слова. Він діяв. Зачарований нею, та й сам зачарувавши її, без щонайменшого попередження — адже Генрі був певний, що не здивує й не злякає Леонсію, — він пригорнув її до себе й поцілував. А її уста, як виявилось, були нелякливі й не відповіли йому мовчанкою. І лише по цьому першому поцілункові, не випускаючи дівчину з обіймів, Генрі почав говорити.

— Що там придумали на другому кінці веранди її родичі та Френк Морган? — міркувала Леонсія далі, глуха до благань і зітхань Альвареса Тореса. — Френк! Ох!.. Вона навіть зітхнула, не розуміючи, як це її серце, що так самовіддано кохає Генрі, могло полюбити ще й іншого грінго. Хіба ж вона така легкодумна? Хіба для неї однакові всі чоловіки, аби лише то був чоловік? Ні-ні! Вона не вітрогонка й не зрадниця… А проте… Мабуть, це через те, що Генрі й Френк занадто подібні один до одного і її бідолашне, нерозумне жіноче серце не вміє розрізняти їх. І ось тоді, як їй здається, що за Генрі Морганом вона пішла б хоч на край світу, поділяючи з ним і щастя і недолю, в той самий час вона гадає, що за Френком пішла б ще далі. Вона любила Генрі, по врочисто проказувало їй її серце. Та вона ж любила й Френка, і майже вгадувала, що й Френк любить її. Вогонь його губ, що обпалив там, у в'язниці, їй уста, і досі кидав її в жар. Вона по-різному любила їх обох, і це почуття не вкладалося їй у мозок і мало не доводило до ганебного висновку, що вона, остання й єдина жінка в родині Солано, звичайна собі вітрогонка.

Обручка Генрі боляче врізалася Леонсії в палець, бо Торос у запалі міцно стиснув їй руку, і дівчина отямилася та мимоволі почала прислухатися до його красномовства.

— Ви були чарівне терня в моєму тілі, гострий зубчик у коліщатку остроги, що завдавала найсолодших ран моїм грудям. Я мріяв про вас… і для вас. Ви мали в мене особливе ім'я. І воно завжди було однакове: «Королева моїх думок». І ви таки одружитесь зі мною, моя Леонсіє. Ми забудемо цього божевільного грінго, що, зрештою, вже, помер. Я буду ніжний і ласкавий. Я завжди кохатиму вас. І його примара ніколи не постане поміж нами. Щодо мене, то я ніколи не згадаю про нього. А щодо вас… та я ж любитиму вас так, що й пам'ять про нього не зважиться стати між нами й завдати вам смутку бодай на хвилинку.

Леонсія довго мовчала, і це ще дужче розпалило Topeсові надії. Вона відчувала, що не треба квапитися з відповіддю. Якщо Генрі можна ще визволити… хіба Торес не пропонує їй своїх послуг? Вона не має права відштовхнути його, коли від нього, можливо, залежить урятувати життя людині.

— Кажіть-бо! Мені несила далі терпіти! — схвильовано наполягав Торес.

— Мовчіть, — тихо промовила Леонсія. — Як я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий.

Кохала!.. Вона сама здивувалась, що вжила минулого часу. Вражений був і Торес — це ще дужче роздмухало полум'я його надій. Отже, Леонсія вже майже належить йому. Вона не любить Генрі. Вона кохала його раніш і більше вже не кохає. Бувши ж чутливою й делікатною, не може вона, звичайно, кохати Тореса, поки той, інший, ще живий. Це свідчить про її вразливість. Він пишався своєю власною чутливістю й похваляв себе за те, що вгадав її приховані думки. Ну, й добре… він уже подбає про те, аби юнак, що має вмерти о десятій годині наступного ранку, не врятувавсь і не уникнув страти. Ясна річ, коли він хоче мерщій заполонити Леонсію, треба, щоб Генрі Морган помер якомога скоріше.

— Не говорім більше про це… тепер, — сказав Торес із лицарською шляхетністю, стискуючи їй руку. Тоді підвівся і довгим поглядом прикипів до неї. Леонсія відповіла йому вдячним потиском, а тоді випручила руку й підвелася з крісла.

— Ходім до наших, — мовила вона. — Там обмірковують, як найкраще визволити Генрі Моргана.

Розмова на веранді, коли вони ввійшли туди, враз увірвалася, немов до Тореса поставилися підозріло.

— Ну, надумали ви що-небудь? — запитала Леонсія. Старий Енріко, рівний, ставний і стрункий, як і будь-котрий з його синів, похитав головою.

— В мене є план, якщо дозволите, — почав був Торес і спинився, побачивши застережливий погляд старшого сина Алесандро.

На алеї, що вела до веранди, з'явилися двоє обшарпаних хлопчиків. На зріст вони мали не більше, як по десять років, а