Анджей Сапковський - Сезон гроз

вкладаючи в нього стільки енергії, скільки зумів. Юрба вереснула. Тонтон Зрога, званий Ретіарієм, злетів у повітря і, дригаючи ногами, заплутаний у власну мережу, змів собою прилавок з бубликами, тяжко гримнувся об землю і з голосним дзвоном врізав головою у чавунну статуетку гнома в позі навпочіпки, не знати нащо поставлену перед крамницею, що пропонувала кравецькі аксесуари. Ваганти нагородили політ гучними криками «браво». Ретіарій лежав, живий, хоч і зі слабкими ознаками життя. Геральт, не поспішаючи, підійшов і з розмаху копнув його в околицю печінки. Хтось вхопив його за рукав. Мозаїк.

— Ні. Прошу. Прошу, ні. Не можна так.

Геральт охоче відмірив би сітяреві ще кілька копняків, бо добре знав, чого не можна, що можна, а що треба. І звик у таких справах нікому не давати послуху. Особливо ж людям, яких ніколи не копали.

— Прошу, — повторила Мозаїк, — не відігравайся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти сам загубився.

Послухався. Взяв її за плечі. І глянув в очі.

— Я йду до твоєї майстрині, — терпко сказав.

— Недобре, — покрутила вона головою. — Будуть наслідки.

— Для тебе?

— Ні. Не для мене.

Wild nights! Wild nights!

Were I with thee,

Wild nights should be

Our luxury!

So daily I renew my idle duty

I touch her here and there – I know my place

I kiss her open mouth and

I praise her beauty

And people call me traitor to my face.

Розділ сьомий

Стегно чародійки прикрашало майстерне і казково кольорове в деталях татуювання, — смугасто забарвлена рибка.

Nil admirari, подумав відьми́н. Nil admirari.

* * *

— Очам своїм не вірю, — сказала Літта Нейд.

В тому, що сталося, в тому, що вийшло так, як вийшло, завинив тільки він і ніхто інший. По дорозі до вілли чародійки проминав сад і не встояв перед спокусою — зірвав одну із фрезій на клумбі. Пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.

— Не вірю своїм очам, — повторила Літта, стоячи в дверях. Привітала його власною персоною, дебелого придверника не було. Може, мав вихідний.

— Як я здогадуюся, ти прийшов вишпетити мене за долоню Мозаїк. І приніс мені квітку. Ввійди, доки не дійшло до заворушень, а місто не задудніло від пліток. Мужчина на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди такого не згадають.

Зодягнена була у вільну чорну сукню, тоненьку комбінацію шовку й шифону, що хвилювалася при кожному русі повітря. Відьми́н стояв, вдивляючись, разом з фрезією у витягнутій руці, намагаючись всміхнутися і ні за що в світі не спроможний це зробити. Nil admirari, повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картушу над входом до кафедри філософії. Цю максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Літти.

— Не картай мене, — вона вийняла фрезію з його пальців. — Я вправлю дівчині руку, як лишень вона з’явиться. Безболісно. Можливо, навіть попрошу в неї пробачення. А в тебе вже прошу. Тільки не картай мене.

Він покрутив головою, знову спробував усміхнутися. Не вдалося.

— Цікаво, — вона наблизила фрезію до обличчя і вп’яла в нього жадеїтові очі, — ти знаєш символіку квітів? І їх таємну мову? Знаєш, що означає ця фрезія і свідомо передаєш мені її послання? Чи квітка випадкова, а послання… підсвідоме?

Nil admirari.

— Але це й неістотно, — підійшла до нього, дуже близько. — Або ти виразно, промовисто і розраховано сигналізуєш мені, чого жадаєш…. Або приховуєш свої жадання, а підсвідомість їх зраджує. В обох випадках я повинна подякувати. За квітку. І за те, що вона означає. Дякую тобі. І теж відповім подарунком. От тією тасьмочкою. Потягни за неї. Відважно.

Що ж я роблю, подумав він, тягнучи. Плетена тасьмочка гладенько висунулася з петельок. До самого кінця. А тоді шовково-шифонова сукня спливла з Літти наче вода, м’яко вкладаючись довкола ніжок. Він на мить заплющив очі, її нагота вразила його, як раптове сяйво. Що ж я роблю, подумав, обнімаючи її шию. Що я роблю, подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. Те, що я роблю, цілком позбавлене сенсу, думав він, делікатно скеровуючи її до комодика при патіо і садовлячи на малахітовій стільниці.

Вона пахла фрезією і морелями. І ще чимось. Може, мандаринкою. Може, ветіверією.

Так тривало якусь хвилину, а потім комодик досить сильно заходив ходором. Корал, хоч міцно його обіймала, ні на мить не випустила фрезії з пальців. Запах квітки не приглушував її запаху.

— Твій ентузіазм мені лестить, — вона відірвала губи від його губ і щойно тепер розплющила очі. — І є чудовим компліментом. Але я маю ліжко, знаєш?

* * *

Дійсно, ліжко було. Величезне. Просторе, наче палуба фрегату. Вона вела його туди, а він йшов за нею і не міг надивитися. Вона не озиралася. Не сумнівалася, що він йде за нею. Що без вагання піде туди, куди вона його поведе. Не відводячи очей.

Ліжко було величезне і мало балдахін, постіль була з шовку, а простирало — з сатину.

Вони використали, без перебільшення, все ліжко цілком. Кожну п’ядь постелі. Кожну складку простирала.

* * *

— Літто…

— Можеш казати до мене Корал. Але поки що не кажи нічого.

Nil admirari. Запах фрезії і морелів. Руде волосся, розсипане по подушці.

* * *

— Літто…

— Можеш називати мене Корал. І можеш зробити це мені ще раз.

* * *

Стегно Літти прикрашало майстерне і казково кольорове в деталях татуювання, — смугасто забарвлена рибка, завдяки величезним плавникам — трикутної форми. Таких рибок, звані скаляріями, багатії та сноби-нувориші звичайно розводили в акваріумах і басейнах. Отож Геральтові — й не тільки йому — вони асоціювалися зі снобізмом і претензійною пихою. Тому він здивувався, що Корал вибрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, розуміння прийшло швидко. Атож, Літта Нейд зовні й на вигляд була цілком молодою. Але татуювання походило з літ її справжньої молодості. З часів, коли привезені з-за морів рибки скалярії дійсно були рідкісними, багатіїв було небагато, доробкевичі ще дороблялися і мало хто міг дозволити собі акваріум. Її татуювання — наче метрика, подумав Геральт, пестячи скалярію пучками пальців, дивно, що Літта все ще його носить замість усунути