Анджей Сапковський - Сезон гроз

ми розуміємо один одного. Ти мав купити хоч що-небудь, тільки б не виглядати беззбройним!

— Я не тринькатиму гроші на що-небудь. Навіть якщо це твої гроші. Горицвіте, це було ломаччя. Примітивні мечі масового виробітку. І парадні придворні мечики — для маскараду годяться, якщо запрагнеш вирядитися фехтувальником. А ціну таку заламали, що не знати — плакати чи сміятися.

— То знайдемо іншу крамницю! Чи майстерню.

— Всюди буде так само. Є попит на зброю неякісну й дешеву, розраховану на одну-єдину порядну бійку. Щоб не дісталася переможцям, бо й так вже ні на що не придатна. А ще є попит на блискучі брошечки для модників. Цими брошечками навіть ковбаси не покраєш, хіба що паштетівку.

— Ти, як звичайно, перебільшуєш!

— Почути таке від тебе — комплімент.

— Ненавмисний! Ну то скажи, де дістати добрий меч? Не гірший від тих, які в тебе вкрали? Або й кращий?

— Бувають, аякже, справжні майстри-мечники. Може, знайшовся б у них на складі якийсь порядний клинок. Але ж мені потрібний меч, допасований до руки. Викутий і виготовлений на замовлення. Це триває кілька місяців чи й рік. Я не маю стільки часу.

— Але ж якийсь меч мусиш собі справити, — розсудливо зауважив бард. — І то, як мені видається, негайно. Що ж залишається? Може…

Знизив голос, роззирнувся:

— Може… Може, Каер Морген? Там, напевно…

— Безперечно, — перебив його Геральт, стискаючи щелепи. — Аякже. Там все ще досить клинків, повний вибір, включно із срібними. Але ж це далеко, а щодня як не гроза, то злива. Ріки піднялися, дороги розмокли. Подорож тривала б не менше місяця. А крім того..

Люто вдарив ногою викинутий кимось дірявий кошик.

— Горицвіте, я дозволив себе обікрасти і осмішити, як останній фраєр. Весемір глузував би з мене без милосердя, колеги, якби саме були в Цитаделі, теж мали б з чого посміятися, роками мені б споминали. Ні. Це, побий грець його, не входить в рахунок. Мушу справитися інакше. І сам.

Вони почули флейту і бубон. Вийшли на площу, де торгували овочами, а група вагантів саме відігравала виставу. Репертуар був передобідній, себто примітивно дурний і зовсім не смішний. Горицвіт зайшов між прилавки і там, з подиву гідним і несподіваним як для поета знанням справи, зайнявся оцінкою й дегустацією виставлених на ляди огірків, буряків та яблук, за кожним разом розпочинаючи дискусії і флірти з перекупками.

— Квашена капуста! — заявив він, набираючи згадану з бочки за допомогою дерев’яних щипців. — Спробуй, Геральте. Така капуста — штука і смачна, і помічна. Зимою, коли бракує вітамінів, рятує від цинги. А ще є чудовим антидепресантом.

— А це як?

— З’їдаєш миску квашеної капусти, попиваєш горнятком кисляку… і відразу ж депресія стає найменшим твоїм клопотом. Забуваєш про депресію. Часом надовго. До кого ти так придивляєшся? Що це за дівчина?

— Знайома. Почекай тут. Перемовлюся з нею словом і повернуся.

Поміченою дівчиною була Мозаїк, з якою він познайомився у Літти Нейд. Несмілива, гладенько прилизана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І котурнах на корковій підошві, в яких вона рухалася цілком граціозно, особливо якщо врахувати слизькі залишки овочів на нерівній бруківці.

Він підійшов, заставши її при помідорах, які вона вкладала до кошика, завішеного ручкою на згині ліктя.

— Доброго дня.

Вона ледь зблідла на його вигляд, а й без того мала бліду церу. Коли б не прилавок, відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче намагалася сховати кошик за спиною. Ні, не кошик. Руку. Ховала долоню і кисть, щільно загорнуті шовковою хусткою. Він не прогавив сигналу, а нез’ясований імпульс наказав йому діяти. Вхопив руку дівчини.

— Облиш, — шепнула вона, намагаючись вирватися.

— Покажи. Я наполягаю.

— Не тут…

Дозволила відвести себе далі від ринку, у місце, де можна було хоч трохи побути вдвох на самоті. Відгорнув хустку. І не зміг стриматися. Вилаявся. Грубо й брудно.

Ліва долоня дівчини була вивернута. Перекручена в зап’ясті. Великий палець стирчав вліво, верх долоні опинився знизу, а внутрішній бік — зверху. Лінія життя довга і правильна, — інстинктивно оцінив він. Лінія серця виразна, але пунктирна й уривчаста.

— Хто це з тобою зробив? Вона?

— Ти.

— Що?

— Ти! — Вона вирвала долоню. — Ти використав мене, щоб поглузувати з неї. А вона такого не пропустить безкарно.

— Я не міг…

— Здогадатися? — глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, вона не була ні несміливою, ні заляканою. — Міг і повинен був. Але ти волів погратися з вогнем. Ну й що, варто було? Ти задоволений, поліпшив самопочуття? Мав чим похвалитися в корчмі колегам?

Він не відповів. Не знаходив слів. А Мозаїк, на його подив, раптом усміхнулася.

— Я тебе не звинувачую, — невимушено сказала вона. — Мене й саму розважила твоя гра, якби я так не боялася, то розсміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Ще не всі покупки зробила і маю зустрітися з алхіміком.

— Почекай. Не можна так це залишити.

— Прошу, — голос Мозаїк ледь змінився. — Не встрявай. Тільки погіршиш… — А мені, — додала через мить, — і так зійшло з рук. Вона повелася зі мною поблажливо.

— Поблажливо?

— Могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу, п’ятою вперед. Могла поміняти стопи: ліву на праву і vice versa, я бачила, як вона таке робила.

— Чи це…

— Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Ну чого ти так дивишся? Так і було. Сподіваюся на таке ж, коли вона мені відкручуватиме долоню. Через кілька днів, коли вдовольниться помстою.

— Я йду до неї. Негайно.

— Це погана думка. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить юрба, побачив, як розступається. Ваганти перестали грати. Помітив Горицвіта, що здалеку подавав йому розмашисті й тривожні знаки.

— Ти! Відьомська заразо! Викликаю тебе на поєдинок. Будемо битися.

— Шляк мене трафить. Відійди, Мозаїк.

З натовпу виступив низький і кремезний тип у шкіряній масці і кірасі з cuir bouilli, вивареної до твердості бичачої шкіри. Тип потрясав тризубцем, якого тримав у правиці, раптовим рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальський невід, замахнувся ним і стріпнув.

— Я Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відь…

Геральт підняв руку і вдарив його знаком Аард,