Джордж Мартін - Чвара королів

class="p1">Казав він це байдуже, наче не зважав, чи повірить йому король, чи ні. А може, так дійсно казали? Санса не знала напевне — просто з відчаю вигадала щось зненацька, аби врятуватися від кари.

Джофрі невдоволено посовався на сідалі й махнув пальцями на пана Донтоса.

— Заберіть його. Хай цього блазня стратять завтра.

— Так, блазня, — підхопила Санса. — Саме блазня. Ви так мудро помітили: йому краще пасує бути блазнем, аніж лицарем, хіба ні? То вдягніть його у блазенське вбрання, і нехай веселить ваш двір. Швидкої милосердної смерті він не гідний.

Король якусь хвилю роздивлявся її.

— Може, ти й не така тупа, як кажуть пані матінка. — І підвищив голос. — Ти чув мою ласкаву панну, Донтосе? Віднині ти є моїм новим блазнем. Будеш жити разом із Місячком і вдягатися у пістрявий каптан.

Пан Донтос, який у переддвір’ї наглої смерті миттю протверезів, поповз до короля на колінах.

— Дякую вам, ваша милосте. І вам, ласкава панно. Дуже дякую!

Купка ланістерівської сторожі повела його геть, і до королівської ложі наблизився розпорядник забави.

— Ваша милосте, — мовив він, — накажете викликати Брюнові іншого суперника, чи хай б’ється наступна пара?

— Ані те, ані інше. На цьому полі зібралися не лицарі, а шолудиві цапи. Я б їх усіх стратив, якби не мої іменини. Турнір скінчено. Хай забираються геть.

Розпорядник вклонився, але принц Томен так легко не здавався.

— Я мав виїхати проти солом’яного воїна!

— Іншим разом.

— Але я хочу!

— Мені байдуже, чого ти хочеш.

— А матінка дозволили!

— Саме так, — підтвердила принцеса Мирцела.

— «Матінка дозволили», — передражнив король. — Не кажи дитячих дурниць.

— А ми діти! — задерла носа Мирцела. — Нам можна казати дитячі дурниці!

Хорт зареготав.

— А мала вас упіймала!

Джофрі визнав поразку і здався.

— Гаразд. Навіть мій брат сидітиме в сідлі краще, ніж отой набрід. Маестре, хай винесуть опудало — Томен теж бажає буцатися, як цапеня.

Томен загукав з радощів і побіг узброюватися, швидко тупотячи малими пухкими ніжками.

— Хай щастить! — гукнула йому Санса.

Щитове опудало поставили на дальньому кінці поля; тим часом принцові сідлали маленького коника-муцика. Супротивником Томена був невеличкий, мов дитина, шкіряний воїн, набитий соломою і поставлений на стовпа так, щоб міг крутитися. У одній руці він тримав щита, в іншій — м’яку булаву. Хтось навіть причепив до голови солом’яного воїна оленячі роги. Санса згадала, що батько Джофрі, король Роберт, носив роги на шоломі… але так само і князь Ренлі, брат Роберта, який учинив зраду і сам повінчав себе на царство.

Двійко зброєносців застібнули на принцові його візерунчасті кармазиново-срібні обладунки. З маківки шолома в нього стирчала вгору висока кита червоного пір’я, а на щиті басували лев Ланістерів та вінчаний олень Баратеонів. Зброєносці допомогли йому сісти в сідло; пан Арон Сантагар, майстер-мечник Червоного Дитинця, вийшов наперед і передав Томенові затупленого сріблястого меча з лезом у подобі листка, зменшеного для руки восьмирічного хлопчика.

Томен високо здійняв меча, гукнув «Кастерлі-на-Скелі!» тоненьким хлопчачим голоском, вдарив муцика острогами і ринув на опудало втоптаною землею двору. Пані Танда і пан Гиліс підбадьорливо загукали, Санса додала свій голос. Король сидів мовчки.

Томен розігнав муцика до баскої ристі, завзято змахнув мечем і завдав хвацького удару по щиті лицаря. Опудало крутнулося, м’яка булава обернулася навколо стовпа і добряче загилила принцові у потилицю. Томен вилетів з сідла, брязкаючи новим обладунком, наче мішком старих казанків. Меч його полетів повітрям, муцик чимдуж чкурнув через двір, а глядачі вибухнули глузливим сміхом. З-поміж усіх найдовше і найгучніше реготав король Джофрі.

— Ой! — скрикнула принцеса Мирцела. Вона вибралася з ложі та побігла до молодшого братика.

Санса відчула напад якогось тихого химерного зухвальства.

— Ви б мусили піти разом із нею, — мовила вона до короля. — Може, ваш брат забився.

Джофрі знизав плечима.

— А як забився, то й що?

— То ви б мали допомогти йому і похвалити за вдалий виїзд у поле. — Сансу несло, і вона не мала сили спинитися.

— Його вибило з сідла і викачало у пилюці, — відповів король. — Який ще вдалий виїзд?

— Дивіться-но, — втрутився Хорт. — А малий — не боягуз. Хоче спробувати знову.

Принцові Томену якраз допомагали сісти на муцика ще раз. «Якби ж старшим був Томен, а не Джофрі» — подумала Санса. — «За Томена я б охоче пішла заміж.»

Від брамної вежі почулися дивні звуки, які заскочили усіх зненацька. Гриміли ланцюги, підіймалася догори решітка, під скрипіння сталевих завіс відчинялася велика брама.

— Хто наказав відчинити браму? — вимогливо запитав Джофрі. Місто хвилювалося, і брама Червоного Дитинця нерідко стояла зачинена багато днів поспіль.

З-під решітки виїхала, брязкаючи зброєю та тупотячи копитами, валка вершників. Клеган підступив ближче до короля, поклавши руку на руків’я меча. Гості були змарнілі та запилені з дороги, але над ними віяв прапор із левом Ланістерів, золотим на кармазиновому полі. На декотрих з вершників були червоні киреї та кольчуги ланістерівських латників, але більшість складали охотники й сердюки, різнобарвно вбрані та озброєні, наїжачені клинками та ратищами… а були й інші — страшні чудовиська-дикуни, що ніби вийшли просто зі страшних казок Старої Мамки, які так полюбляв Бран. Ці мали на собі кошлаті шкури й виварену шкіру, поросли довгим волоссям та рясними бородами. Дехто був перев’язаний скривавленими ганчірками на лобі чи руках, а в декого бракувало очей, вух або пальців.

Посередині валки на великому гнідому огирі у дивному високому сідлі, що тримало вершника спереду та зі спини, сидів брат королеви — коротун Тиріон Ланістер, якого ще кликали Бісом. Він відростив собі бороду, що вкрила вдавлене всередину лице — рясну плутанину солом’яного та чорного, цупкого, мов залізний дріт, волосся. За спиною він розвівав шкурою сутінькота — чорним хутром з білими смугами. Повід карлик тримав лівицею, бо правиця була підвішена в шовковій перев’язці. В іншому ж він анітрохи не змінився від дня приїзду двору до Зимосічі, де Санса вперше його побачила. Горбкувате чоло, різні очі… найпотворніша з відомих їй істот.

Але Томен ударив конячку острогами і хутко ринув через двір, волаючи з радощів. Один із дикунів, вайлуватий здоровань з обличчям, геть укритим кошлатими вусами та бородою, згріб малого з сідла у повному озброєнні та поставив на землю просто перед дядьком. Відчайдушний