Джордж Мартін - Чвара королів

струменіло за ним у повітрі, наче снігова хуртовина. У руці він тримав списа дванадцяти стоп завдовжки.

— Пан Гобер з дому Рожвин, що на Вертограді! — проспівав оповісник.

Пан Гобер з’явився зі сходу верхи на чорному коні в ладрах винно-червоних та лазурових кольорів. Спис був пофарбований такими самими смугами, а на щиті виднівся знак його дому — гроно винограду. Близнюки Рожвини проти власної волі стали такими ж гостями королеви, як і Санса, і вона питала себе, хто це вигадав, щоб вони билися на турнірі Джофрі. Певно ж, не вони самі.

За знаком розпорядника бійці нахилили списи і вдарили коней острогами. На помості заволали стражники, підтримані нечисленними панами та паніями. Лицарі стрілися посередині двору, трощачи з гуркотом дерево та залізо. Білий і смугастий списи розлетілися на друзки майже в одну й ту саму мить. Гобер Рожвин похилився від удару, та якимсь чином віднайшов рівновагу. Розвернувши коней на протилежних кінцях поля, лицарі відкинули зламані списи та прийняли нові з рук зброєносців. Пан Горас Рожвин, близнюк пана Гобера, підбадьорив брата гучними вигуками.

Але у другій сутичці пан Мерин націлив вістря списа просто панові Гоберу в груди і вибив його з сідла так, що той важко й гучно гепнув на землю. Пан Горас вилаявся і побіг допомогти побитому братові вибратися з поля.

— Нікчема, — заявив король Джофрі.

— Пан Балон Лебедин, з Шолом-Каменя у Червоній Варті! — заголосив герольд. Глухий шолом пана Балона прикрашали білі крила, на щиті боролися білий та чорний лебеді. — Морос із дому Слинт, спадкоємець Яноса, князя гаренгольського!

— Подивіться лишень! Пнеться бидло у випанки! — загукав Джоф досить гучно, щоб його чула половина двору.

Морос був не лише простий зброєносець, а ще й новоприйнятий до шляхетного стану; він ледве давав собі ради зі списом і щитом. Санса знала, що довгий спис — то зброя шляхетного лицаря, а Слинти вийшли з простих міщан. Перш ніж Джофрі жалував Яноса Слинта стольцем у Гаренголі та місцем у своїй раді, той був усього лише тисяцьким міської варти.

«Якби ж він звалився та осоромився» — гірко подумала вона. — «Якби ж пан Балон його вбив.» Коли Джофрі оголосив смертний вирок її батькові, саме Янос Слинт схопив за волосся відтяту голову князя Едарда і підняв її високо на спогляд королю та натовпові. А Санса тим часом плакала і кричала з розпачу.

На Моросі був чорний обладунок із золотим візерунчастим карбом, накинутий зверху чорно-золотою клітчастою киреєю. На щиті виблискував кривавий спис, якого батько молодика обрав за знак свого новоствореного шляхетного дому. Рушивши коня уперед, він відчайдушно, але невміло боровся з власним щитом, доки спис пана Балона не вдарив його просто у герба. Морос впустив списа, спробував утриматися і впав. Одна нога йому застрягла у стремені; наполоханий кінь потяг молодика до кінця поля, буцаючи головою об землю. Джоф зневажливо затюгукав. Сансі зробилося недобре; вона спитала себе, чи не почули раптом боги її мстиву молитву. Та коли Мороса Слинта виплутали зі збруї, то з’ясували, що він хоч і скривавлений, але живий.

— Ми не того ворога тобі обрали, Томене, — мовив король до меншого брата. — Солом’яний лицар б’ється краще за оте казна-що.

Наступним виступив пан Горас Рожвин і впорався ліпше за свого брата-близнюка: скинув з сідла немолодого лицаря, який на чабраку свого коня мав срібних грифонів на смугастому лазурово-білому полі. Виглядав старий лицар вельми пишно, та суперником виявився жалюгідним.

Джофрі закопилив губу.

— Якесь нікчемне видовисько.

— Я ж казав, — мовив Хорт. — Цап’яче буцання.

Король потроху знуджувався, і Санса почала непокоїтися. Вона опустила очі й вирішила мовчати, хай там що. Коли в Джофрі Баратеона псувався настрій, одне випадкове слово могло спричинити новий напад його люті.

— Лотор Брюн, охочекомонний латник у службі князя Баеліша! — загукав оповісник. — Пан Донтос Рудий, з дому Голярд!

Служивий латник — невеличкий чоловічок у побитій броні без жодних знаків — з’явився належним чином на західному кінці двору, але його суперник не озивався. Нарешті показався брунатний огир, вбраний у вихори вогненно-кармазинових шовків, та пана Донтоса на його спині не було. Лицар з’явився через мить, запинаючись і сиплячи прокльонами, вдягнений у панцира, шолома з пір’ям… і більше ні в що. Ноги він мав бліді та кощаві, а поки ганявся за конем, то відчайдушно теліпав туди-сюди цюцюркою. Глядачі ревли від сміху і гукали образи. Спіймавши коня за повід, пан Донтос спробував сісти верхи, але тварина спокійно стояти не бажала, а лицар був такий п’яний, що босою ногою не влучав у стремено.

Натовп уже котився долі з реготу… але король не сміявся. В очах Джофрі застиг той вираз, який Санса добре пам’ятала з Великого Септу Баелора — з того дня, коли він прорік смертний вирок князеві Едарду Старку. Нарешті пан Донтос Рудий кинув свої марні зусилля, всівся просто у пилюку і зняв шолома з пір’ям.

— Я програв! — гукнув він. — А тепер принесіть-но мені вина!

Король підвівся з крісла.

— Так, так! Ціле барило з льоху! І втопіть його в ньому!

Санса незчулася, як зойкнула і вигукнула:

— Ні, так не можна!

Джофрі повернув до неї голову.

— Що ти сказала?

Санса аж сама не повірила, що прохопилася такими словами. Чи не з’їхала вона з глузду — ляпнути таке королю перед половиною двору?! Та вона ж не хотіла його образити, тільки… пан Донтос був п’яний, дурний і нікчемний, але ж нікому не зробив зла.

— Ти сказала, що мені чогось не можна? Мені?!

— Даруйте мені, — запобігливо забелькотіла Санса, — та я ж лише… то нещаслива прикмета, ваша милосте… вбивати людину на свої іменини…

— Ти брешеш! — мовив Джофрі. — От би тебе замість нього втопити, якщо він тобі такий любий.

— Мені до нього байдуже, ваша милосте. — Слова ледве вичавлювалися по одному. — Втопіть його, зітніть голову, але… якщо ваша ласка, то завтра, не сьогодні… не на ваші іменини. Я не переживу, якщо з вами станеться нещастя… жахливе нещастя, навіть королям воно не минається, так кажуть співці…

Джофрі скривився. Він знав, що дівчина йому бреше — вона бачила це в нього на обличчі. Він пустить їй за це кров.

— Дівча каже правду, — проскрипів Хорт. — Що людина посіє на іменини, те збиратиме увесь рік.