Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Волтер сів на сусідній камінь і взяв у долоні благально простягнуту Ріллину руку.

— Боюся, Рілло, нашому звичному світові настав кінець. Мусимо визнати це.

— Мені так страшно думати про Джема, — жалісно відказала Рілла. — Інколи я забуваю, що насправді означає його від’їзд, і тоді відчуваю піднесення й гордість… а потім реальність налітає на мене, наче крижаний вітер.

— Я заздрю Джемові! — понуро озвався Волтер.

— Заздриш? О, Волтере… ти ж… не хочеш піти на війну?

— Hi, — різко відповів Волтер, дивлячись поперед себе на смарагдові алеї в долині. — Ні, я не хочу. У тім і річ. Рілло, мені страшно йти на війну. Я — боягуз.

— Неправда! — гнівно скрикнула Рілла. — Усякому страшно було б іти. Тебе ж… тебе можуть убити…

— Я не боявся б цього, якби тільки міг загинути без страждань, — замислився Волтер. — Я не боюся самої смерті — лиш болю, який, можливо, відчую, коли помиратиму. Просто померти не страшно… але агонія… Рілло, ти знаєш, я завжди боявся болю. Я нічого не можу вдіяти — здригаюся, думаючи про те, що буду скалічений… чи осліпну. Рілло, мені страшно самої думки. Осліпнути й ніколи більше не побачити світу… його краси… Чотирьох Вітрів попід місячним сяйвом… зірок, що мерехтять між ялиць… і туману над гаванню. Я мушу піти… мушу хотіти піти… але не хочу… навіть думати про це не хочу… і як мені соромно… соромно…

— Волтере, але ти все одно не міг би піти на війну, — зболено заперечила Рілла. Серце їй посів новий нездоланний страх, що Волтер таки поїде. — Ти ще не оклигав після тифу.

— Оклигав. Уже місяць, відколи я цілковито здоровий. Це підтвердить будь-який медичний огляд… я знаю. Усі гадають, наче я ще недужий — і я ховаюся за цією брехнею. Я… мав би бути дівчиськом! — скрикнув Волтер, охоплений гірким розпачем.

— Навіть якщо ти одужав, не йди, — заплакала Рілла. — Що буде з мамою? Вона так побивається через Джема. Якщо ви обидва поїдете, вона цього не переживе.

— Не плач… я не йду. Кажу тобі — я боюся… боюся. Собі я зізнаюся в цьому чесно. Яке полегшення — отак відверто поговорити з тобою, Рілло. Я не міг би сказати про це нікому іншому… Нен і Ді зневажали б мене. Але я ненавиджу все це — біль, жах і потворність. Війна — це не глянсувата форма, не чіткий і гордий стройовий крок на параді… я мучуся тим, що читав у старих книжках про війну. Безсонними ночами я лежу й бачу все те, що колись відбувалося — бачу кров, бруд і жахливі муки. І багнетний бій! Я міг би знести все інше, але не це. Мене нудить від самої думки про те, що доведеться встромити багнет в іншу людину, — здригнувся Волтер, — це гірше, ніж уявляти, що я зазнаю удару сам. Я постійно думаю про це… а Джемові й Джеррі, здається, таке не спадає й на гадку — вони сміються й знай торочать про те, як «битимуть гунів». Я навіснію, коли бачу їх в однострої! А вони думають, я дратуюся, бо й собі не можу податися з ними через ту кляту хворобу, — гірко розсміявся він. — Не вельми приємно почуватися боягузом.

Рілла обійняла Волтера й поклала голівку йому на плече. Як добре, що він не хоче записуватися до війська… на якусь мить їй стало так нездоланно страшно. І як чудово, що Волтер звіряє свої гризоти їй, а не Ді. Вона вже не почувалася самотньою й зайвою.

— Ти не зневажаєш мене, Рілло-моя-Рілло? — скрушно запитав Волтер. Чомусь йому було боляче думати, що Рілла може розчаруватися в нім — так само боляче, як ніби на її місці опинилася Ді. Раптом він зрозумів, яка дорога йому ця маленька залюблена в нього сестричка із благальним поглядом і настороженим дитячим виразом.

— Ні. Волтере, сотні людей відчувають те саме, що ти. Пам’ятаєш шекспірівський вірш із хрестоматії для п’ятого класу: «Не той відважний, хто страху не знає…»?

— «…А той, хто серцем, попри біль, долає страх»[15]. Я ж не роблю цього, Рілло. Ми не можемо прикрасити істину. Я — боягуз.

— Неправда. Згадай, як ти переміг Дена Різа.

— Єдиний спалах відваги за все життя — цього недостатньо.

— Волтере, якось тато сказав, що твоя біда — це чутлива натура й надто бурхлива уява. Ти переживаєш події, ще доки вони настануть… переживаєш на самоті, коли немає нічого, що допомогло б тобі знести муку… чи бодай полегшити. Тут немає чого соромитися. Два роки тому, коли ви із Джемом попекли руки, палячи сухотрав’я на дюнах, він удвічі сильніше кричав від болю, ніж ти. А щодо цієї дурної гидкої війни, то охочих записатися до війська не бракує й без тебе. Вона не триватиме довго.

— Я так хотів би повірити в це. Час вечеряти, Рілло. Біжи. Я не хочу їсти.

— Я теж. Не зможу й крихти проковтнути. Волтере, дозволь мені залишитися тут, із тобою. Яка розрада — поговорити з кимось про те, що гнітить. Усі вважають, наче я ще мала й не зрозумію.

Отож вони сиділи в долині удвох, доки перша зоря прозирнула крізь блідо-сіру хмарину понад кленовим гаєм і їхній маленький прихисток огорнули духмяні росяні сутінки. То був один із вечорів, що їх Рілла все життя зберігала в пам’яті, наче коштовні скарби — вечір, коли Волтер уперше заговорив із нею, як із дорослою й рівною. Вони втішали й підтримували одне одного. Волтер, принаймні в цю мить, відчував, що боятися жаху війни — не так і ганебно, а Рілла була щаслива, що саме їй він звірив болісні сумніви, і що вона може поспівчувати йому й зарадити. Вона таки була комусь потрібна.

Невдовзі на інглсайдській терасі вони застали гостей — подружжя Мередітів і Дугласів. Була там і кузина Софія — вона примостилася в тьмяному закутку біля Сьюзен. Пані Блайт, Нен і Ді не було вдома, проте на терасу вийшли лікар Блайт і Док, що сидів на ґанку, немов золотавий ошатний король. Звісно, усі розмовляли про війну — крім Доктора Джекіла, який випромінював довкола мовчазне й суто котяче презирство. Тими днями, коли двоє людей зустрічалися десь, вони розмовляли про війну, а старенький Горянин Сенді розмовляв про неї навіть сам із собою. Прокльони, які він адресував німецькому кайзерові, чути було ще за кілька акрів від його