Агата Крісті - Кишеня, повна жита

слово було промовлене. Ніл пильно подивився на її розпашіле від запитань обличчя.

— А чому ви думаєте, що його вбили, мем?

— Убивства, знаєте, трапляються іноді. Ви ж бо сказали, що його смерть була раптовою. І ви працівник поліції. Ви вже їй повідомили? Що вона сказала?

— Я не зовсім розумію, про кого ви говорите.

— Про Адель, звичайно. Я завжди казала Валу, що його батько збожеволів, одружившись із жінкою, молодшою від нього на багато років. Немає дурня більшого, аніж старий дурень. Це страхітливе створіння довело його до нестями. А тепер погляньте, чим усе закінчилося… Ми потрапили у справжню халепу. Фотографії в газетах, юрби репортерів, які сюди налетять…

Вона замовкла, вочевидь споглядаючи майбутнє в серії яскраво забарвлених картин. Він подумав, що це видовище, певне, не здавалося їй таким уже неприємним. Вона знову обернулася до нього.

— Що там було? Миш’як?

Суворим голосом інспектор Ніл відповів:

— Причина смерті ще не з’ясована. Буде розтин тіла й буде розслідування.

— Але ви вже знаєте, чи не так? Бо інакше ви б сюди не прийшли.

Несподіваний вираз проникливості з’явився на її пухлявому, дурному обличчі.

— Сподіваюся, ви вже розпитали про те, що він їв і пив? На обід учора. На сніданок сьогодні. І найцікавіше, звичайно, з’ясувати, що саме він пив.

Він бачив, як її розум жваво переглядає різні можливості. Він обережно промовив:

— Схоже на те, що причиною раптового захворювання містера Фортеск’ю стало щось ним з’їдене під час сніданку.

— Сніданку? — Вона здавалася здивованою. — Це припустити важко. Не бачу, як саме…

Вона замовкла й похитала головою.

— Тоді я не бачу, як вона примудрилася це зробити… хіба вкинула щось у каву, коли Ілейн і я не дивилися…

Тихий і спокійний голос пролунав поруч із ними:

— Ваш чай подано до бібліотеки, місіс Вал.

Місіс Вал підхопилася на ноги.

— О, дякую вам, міс Дав. Так, я з великою радістю вип’ю чашечку чаю. У мене всередині все кипить. А ви не хочете чаю, містере… інспектор?

— Дякую, не тепер.

Пухлява постать завагалася, а тоді повільно рушила геть.

Коли вона зникла за дверима, Мері Дав тихо прошепотіла:

— Сумніваюся, що слово «наклеп» для неї щось означає.

Інспектор Ніл нічого не відповів.

Мері Дав провадила:

— Я можу вам чимось допомогти?

— Де я можу знайти Елен, прибиральницю?

— Я проведу вас до неї. Вона щойно піднялася нагору.

ІІ

Елен виявилася жінкою похмурою, але страху в її поведінці не було. Її старе сердите обличчя дивилося на інспектора з виразом тріумфу.

— Це кошмарна історія, сер. І я ніколи не думала, що доживу до такої ганьби — служитиму в домі, де трапиться щось подібне. Але не скажу, щоб це мене надто здивувало. Я давно вже хотіла заявити, що не бажаю працювати в цьому домі, бігме, давно. Мені не подобається мова, яку тут вживають, не подобається, що тут так багато п’ють і, правду кажучи, не подобається все, що тут відбувається. Я нічого не маю проти місіс Крамп, але сам Крамп і та дівчина Ґледіс не мають найменшого уявлення про те, як треба служити в порядному домі. Але найбільш мені не до вподоби те, що зараз тут відбувається.

— А що зараз тут відбувається? Що ви маєте на увазі конкретно?

— Скоро ви про все довідаєтеся, якщо досі не довідалися. Про це балакають повсюди. Їх бачили і там, і там, і там. Прикидаються, ніби грають у гольф, — чи то в теніс, — але я на власні очі бачила, як і в що вони грають. Двері до бібліотеки були відчинені, і там вони цілувалися та обжималися.

Отрута, яка точилася з цієї старої панни, була смертельною. Ніл знав, що немає потреби запитувати: «Це ви про кого?» — але все ж таки вирішив запитати.

— Про кого ж іще? Про нашу господиню й того чоловіка. Вони втратили всякий сором. Але якби ви мене запитали, то я вам сказала б, що хазяїн був не такий дурний. Він найняв когось, щоб за ними стежив. Певно, усе закінчилося б розлученням, а бач, чим насправді воно закінчилося.

— Коли ви це кажете, то маєте на увазі…

— Ви мене запитували, сер, що хазяїн їв і пив і хто йому подавав. Вони обоє до цього причетні, сер, ось що я вам скажу. Він десь роздобув отруту, а вона дала її хазяїну, і саме так воно все було, я не маю найменшого сумніву.

— Чи ви коли-небудь бачили ягоди тиса в домі або де-небудь розкидані?

У малих очицях спалахнув вогник цікавості.

— Ягоди тиса? Вони ж страшенно отруйні. «Ніколи не доторкайся до тих ягід», — мала звичай казати мені моя матінка, коли я була дівчинкою. То саме їх вона й застосувала, сер?

— Ми ще не знаємо, яку отруту було застосовано.

— Я ніколи не бачила, щоб вона тримала в руках тисові ягоди, — у голосі Елен пролунало розчарування. — Ні, я не можу сказати, що бачила щось подібне.

Ніл запитав її про жито, знайдене в кишені Фортеск’ю, але тут його також спіткала невдача.

— Ні, сер. Про жито я нічого не знаю.

Він поставив їй іще кілька запитань, але без жодного помітного результату. Зрештою він запитав у неї, як йому побачитися з міс Ремсботтом.

В Елен з’явився на обличчі вираз сумніву.

— Я в неї запитаю, але не з кожним вона захоче зустрітися. Вона дуже стара жінка, знаєте, стара й трохи дивна.

Інспектор наполегливо повторив своє прохання, і досить неохоче Елен провела його по коридору й нагору короткими сходами, де, як йому здалося, колись була дитяча кімната.

Він виглянув із коридору у вікно, поки йшов за нею, і побачив, що сержант Гей стоїть під тисовим деревом і розмовляє з чоловіком, що був, безперечно, садівником.

Елен постукала у двері, і коли одержала відповідь, розчинила їх і сказала:

— Тут прийшов джентльмен із поліції, який хотів би поговорити з вами, міс.

Відповідь була, либонь, ствердною, бо вона відступила вбік і помахом руки запросила Ніла, щоб він увійшов.

Кімната, у якій він опинився, була майже фантастично напхана меблями. Інспектор мав таке відчуття, ніби він раптом повернувся назад не лише в едвардіанські, а й вікторіанські часи. За столом, присунутим до газової плити, сиділа стара дама й