Волтер Айзексон - Стів Джобс

ділитиметься своїм черговим геніальним винаходом, а Джобс придумає, як зробити його максимально зручним, все гарненько запакує, знайде покупців і заробить на цьому кілька баксів.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

БІЛА ВОРОНА

Увімкнути, налаштуватися

Крісанн Бреннан

Навесні 1972 року, коли Джобс учився в дванадцятому класі школи Гоумстед, він почав зустрічатися з Крісанн Бреннан, яка хоч і була його віку, але вчилася в одинадцятому класі. Тендітна, з русявим волоссям, зеленими очима та широкими вилицями, вона була справжнісінькою красунею. На той час Крісанн переживала розлучення своїх батьків і дуже цим переймалася.

— Ми разом працювали над мультфільмом, а потім почали зустрічатися, і вона стала моїм першим коханням, — згадував Джобс.

Бреннан же згодом казала: «Стів був несамовитим, і саме це мене в ньому й приваблювало».

Несамовитість Стіва і справді була винятковою. Свої життєві експерименти він розпочав із дієт і їв лише фрукти й овочі. Тому, худий та підтягнутий, він був схожий на хорта. Він навчився дивитися на людей не кліпаючи і при бесіді говорив швидко та голосно після довгих пауз. Ця дивна суміш активності та байдужості у поєднанні з волоссям по плечі та неохайною бородою створювали йому ауру схибленого шамана. Неможливо було відразу зрозуміти, харизматичний він чи гидкий.

— Він волочився туди-сюди і виглядав напівбожевільним, — згадує Бреннан. — Стів був дуже неспокійним. Здавалося, що навколо нього — чорна порожнеча.

В той час Стів почав приймати ЛСД і згодом, у житніх полях за Саннівейлом, «підсадив» на наркотик і Бреннан.

— Це було прекрасно, — пізніше згадуватиме він. — Тоді я часто слухав музику Баха. І раптом житні поля заграли Баха теж. Це було найкраще, що я до того відчував. Почувався режисером симфонії, і здавалося, що з жита зараз вийде сам Бах.

Улітку 1972 року, після шкільного випуску Стіва, він та Бреннан переїхали у хатину на пагорбах над містечком Лос-Альтос.

— Я житиму там із Крісанн, — якось він повідомив своїм батькам.

Його батько страшенно розлютився.

— Ні, не житимеш, — заперечив він. — Тільки через мій труп.

Щойно вони сварилися через марихуану, і зараз молодший Джобс знову показував свій норов. Та Стів лише попрощався і пішов геть.

Бреннан була талановитою й у вільний час малювала. У подарунок для Джобса вона намалювала клоуна — картина висіла в нього на стіні. Джобс писав вірші та грав на гітарі. Часом він поводився із дівчиною надзвичайно холодно і грубо, але разом із тим він був милим і сильним.

— Він був світлим і жорстоким водночас, — згадувала Бреннан. — Ось таке дивне поєднання.

Того літа Джобс ледве не загинув, коли загорівся його «Фіат». Він саме їхав по бульвару Скайлайн у горах Санта-Круз зі шкільним другом Тімом Брауном, який, обернувшись і побачивши палаючий мотор, спокійно сказав Джобсу: «Розвертайся, у тебе горить машина». Той так і зробив. Батько Стіва, незважаючи на аргументи сина, виїхав у гори, аби пригнати «Фіат» додому.

Бажаючи заробити грошей на нову машину, Джобс умовив Возняка підвезти його у технікум Де Анца, щоби там знайти оголошення про роботу. Юнаки побачили, що у торговому центрі Westgate у Сан-Хосе наймають студентів для того, щоби вони перевдягалися у костюми і розважали дітей. Так, за три долари за годину Джобс, Возняк і Бреннан натягали на себе важезні костюми та шапки і зображали Алісу з Країни чудес, Капелюшника та Білого Кролика. Возняк щиро вважав це розвагою.

— Я казав, що хочу цим займатися, бо дуже люблю дітей. Думаю, Стів дивився на цю роботу як на якийсь непотріб, для мене ж вона була веселою пригодою.

Джобс і справді не був у захопленні від того, що йому доводилося робити. «Було спекотно, костюми важенні, і вже за мить у мене виникало бажання надавати ляпасів деяким дітям». Терпіння ніколи не було його чеснотою.

Університет Ріда

Сімнадцять років тому, перед тим коли батьки Стіва всиновляли його, вони заприсяглися, що він буде навчатися в університеті. Їм довелося важко працювати, щоби заощадити якомога більше грошей для цього. Коштів було небагато, але достатньо. Однак Джобс ставав усе більшим і більшим упертюхом. Спочатку він жартував, що взагалі не піде до університету.

— Гадаю, я поїхав би до Нью-Йорка, якби не вступив тоді до університету, — згадував він, роздумуючи, наскільки б змінилося його життя (а можливо, й наше), якби він обрав інший шлях.

Коли батьки підштовхнули його до університету, він відповів із пасивною агресією. Хлопець навіть не розглядав можливості навчатися у державному виші, як, скажімо, у Берклі, де вже був Возняк, і не зважав на те, що ті заклади значно дешевші. Не хотів він іти й у Стенфорд, який був практично за рогом і де, швидше за все, запропонували б Джобсу стипендію.

— Ті, хто поступав у Стенфорд, уже знали, що вони хочуть робити, — говорив він. — Вони не були надто пов’язаними з мистецтвом. Я ж хотів чогось більш художнього та цікавого.

І він наполіг, що хоче вступити до Університету Ріда у Портленді, що в штаті Ореґон, який був найдорожчим у США. Він саме гостював у Воза в Берклі, коли батько зателефонував із новиною, що Стіва прийняли до Ріда. Батько намагався відмовити його від навчання там, а згодом це робила і мама. Вони казали, що не можуть дозволити цього фінансово. Але син відповів ультиматумом: якщо він не піде до Ріда, він не піде нікуди. І вони, як завше, відступили.

У Ріді навчалася тисяча студентів — половина з того, що було у школі Гоумстед. Студенти університету вирізнялися вільним стилем життя гіпі, який не особливо поєднувався з високими академічними стандартами та жорстким розкладом закладу. П’ять років по тому Тімоті Лері — гуру психоделічного просвітництва — проводив тур університетом від організації «Ліга Спіритичних Довершень» (ЛСД) і научав своїх слухачів: «Як і кожна велика релігія з минулого, ми намагаємося знайти божественність в душі… Ми окреслюємо ці давні завдання у метафорі сучасності — вступи, налаштуйся, залиш». Багато хто зі студентів Ріда сприймав усі три «заповіді» серйозно. Тому у 1970-х роках більше третини студентів покинули навчання в Ріді.

Коли восени 1972-го прийшов час зараховувати Джобса до вишу, батьки повезли його у Портленд. Але, влаштовуючи чергову акцію протесту, він заборонив їм іти до студмістечка. Він навіть не попрощався з ними і не подякував. Пізніше Стів згадував про той момент із нехарактерним для нього каяттям:

— Це одна з тих речей, за яку мені у житті соромно. Я не дуже чуйний, але я справді образив їх тоді. Я не мав так