Волтер Айзексон - Стів Джобс

Джобс отримав дзвінок від Возняка того недільного надвечір’я, він знав, що вони мусять дістати часопис якомога швидше.

— За кілька хвилин Воз мене підібрав, і ми поїхали до Стенфордської бібліотеки, щоби перевірити, чи є там потрібний нам номер, — розповідає про події того дня Стів Джобс.

Була неділя, й бібліотека не працювала, але вони знали, що всередину можна пробратися через одні двері, які рідко коли замикали.

— Пам’ятаю, з яким хвилюванням ми переглядали журнальні підшивки! І саме Воз у підсумку таки знайшов потрібний нам номер. «Ух ти! Виходить, це правда. Нічого собі!» — це все, що ми могли промовити. А взагалі-то, слів не було від радості, бо ж там усе було викладено: звуки, частоти — усе.

Возняк іще встиг того вечора купити у Sunnyvale Electronics необхідні деталі, щоб одразу взятися за виготовлення аналогового генератора сигналів. Джобс зробив пристрій для визначення частоти, коли ще був членом дослідницького гуртка при HP, вони його використовували для калібрування звукових сигналів до необхідної частоти. За допомогою телефонного циферблату вони відтворили й записали на магнітофон звуки, про які йшлося в статті. До опівночі пристрій уже був готовий для випробування. На жаль, осцилограф, що вони використовували, працював нестабільно, і неможливо було відтворити звуки потрібної частоти, щоб обдурити телефонну компанію.

— Ми бачили нестабільність у роботі Стівенового осцилографа, — розповідає Возняк, — тому й не могли досягти бажаного результату. Вранці мені треба було їхати до Берклі, тож ми вирішили, що я візьмуся за розробку цифрового варіанту пристрою, щойно туди доберуся.

Ще ніхто ніколи не виготовляв цифрової версії «синьої скриньки», але Возняк був створений для випробувань. Узявши діоди та транзистори від Radio Shack і скориставшись допомогою одного студента-музиканта з абсолютним слухом, Возняку вдалося все зробити до Дня подяки.

— Я ще ніколи не робив мікросхему, якою би настільки пишався, — каже Стівен Возняк. — Я й досі думаю, що вона пречудова.

Вночі Возняк приїхав до Джобса додому, щоби випробувати новий пристрій. Вони намагалися додзвонитися до дядька Стівена, який мешкав у Лос-Анджелесі, але помилилися номером. Але то вже було неважливо, головне — їхній апарат працював.

— Привіт! Ми задурно до вас телефонуємо! Ми телефонуємо задурно! — кричав Возняк у трубку.

Людина на протилежному кінці дроту була розгублена й роздратована. А тут ще Стів вирішив сказати пару слів:

— Ми телефонуємо з Каліфорнії! З Каліфорнії! Це все «синя скринька»!

Це роздратувало чоловіка на лінії ще більше, адже він також жив у Каліфорнії.

Спочатку «синя скринька» використовувалася лише для задоволення і розіграшів, найнахабнішим з яких був дзвінок до Ватикану. Возняк, удаючи Генрі Кіссинджера, хотів поговорити з Папою Римським.

— Ми на важливій зустрічі у Москві, і нам треба поговорити з Папою, — говорив Возняк голосом американського дипломата.

Йому відповіли, що у Ватикані 5.30 і Папа спить. Коли Воз ще раз зателефонував, трубку зняв якийсь єпископ, який мав перекладати розмову. Та, власне, Папу вони так ніколи й не почули.

— Вони, мабуть, зрозуміли, що Воз не був Генрі Кіссинджером, — каже Джобс, — адже ми дзвонили з вуличного таксофона.

Саме тоді вони досягли важливої межі, тієї, що визначить схему їхніх подальших стосунків: Джобс прикинув, що «синя скринька» могла би стати чимось значно більшим за забаву — її можна продавати.

— Я зібрав решту компонентів: корпус, циферблат, джерело живлення, — і вирахував, скільки загалом усе може коштувати, — розповідає Джобс про свій досвід, який немовби передвіщав його подальшу роль в Apple.

Завершений пристрій був за розміром, як дві колоди гральних карт. Деталі їм обійшлися в 40 доларів, Джобс вирішив, що продавати апарат будуть по 150 доларів.

Наслідуючи інших телефонних піратів, того ж Капітана Костиля, вони й для себе вигадали прізвиська. Возняк став Синім Берклі, а Джобс — Борзим Гавкалом. Вони захопили пристрій до університетського гуртожитку і, під’єднавши його до мікрофона й слухавки, продемонстрували, як той працює. Поки потенційні клієнти спостерігали, вони видзвонювали в готель «Ріц» у Лондоні та на спеціальний номер в Австралії, де розповідали свіжі анекдоти.

— Ми виготовили близько сотні «синіх скриньок» і продали майже їх усі, — пригадує Джобс.

Веселощі та прибутки припинилися в одній піцерії. Джобс і Возняк збиралися з’їздити до Берклі з «синьою скринькою», яку вони щойно змонтували. Джобсу потрібні були гроші, тому він хотів якомога швидше продати апарат і запропонував його незнайомцям за сусіднім столиком. Ті зацікавилися, він із ними пішов до телефонної будки і, подзвонивши до Чикаго, продемонстрував можливості їхнього дітища. Покупці сказали, що мусять дістати гроші з машини.

— Тож ми пішли з ними до авто — я тримаю апарат у руці, той чувак щось шукає рукою під сидінням у машині і раптом, замість грошей, витягає пістолет, — розповідає Джобс.

Він ще ніколи не бачив пістолета так зблизька й нівроку перелякався.

— Чувак направив пістолет прямо мені у живіт і каже: «Давай сюди, брате». Мій мозок напружено працював. Поруч були дверцята машини, і я подумав, що, можливо, міг би вдарити його по ногах ними, і ми би втекли, але існувала ймовірність, що він мене застрелить. Тому я помаленьку і дуже обережно поклав коробку йому в руки.

Це було трохи дивне пограбування, адже хлопець, який забрав у Джобса «синю скриньку», дав йому свій номер телефону й сказав, що заплатить, якщо ця штука працюватиме. Коли Джобс пізніше таки подзвонив за тим номером, грабіжник сказав, що так і не зміг розібратися, як пристрій працює. Джобс люб’язно переконав того крутелика зустрітися з ним і Возняком у якомусь людному місці. Та у підсумку вони все ж відмовилися від ідеї знову бачитися з озброєним клієнтом, незважаючи навіть на гроші, яких вони так і не отримали.

Те партнерство привело їх до іншої, набагато успішнішої спільної пригоди.

— Якби не було «синьої скриньки», не було б і Apple, — пізніше казав Стівен Джобс. — Я на сто відсотків у цьому переконаний. Воз і я навчилися працювати разом, ми переконалися, що здатні з легкістю розв’язувати технічні головоломки і можемо навіть дещо самі виробляти.

За допомогою маленького пристрою, який вони створили, можна було контролювати і використовувати інфраструктуру вартістю в мільярди доларів.

— Ви не повірите, наскільки той досвід додав нам упевненості, — каже Джобс.

Возняк дійшов такого самого висновку:

— Можливо, продавати їх — то була не найкраща ідея, але це дало нам можливість відчути, на що ми здатні з моїми інженерними здібностями та його перспективним баченням.

Пригоди з «синьою скринькою» стали зразком для тіснішого партнерства, яке постане незадовго. Возняк буде тихим чарівником, який радо