Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Катя опустила погляд. Гойдалка рипіла. Вона згадала, як Гліб торкався її пальців уночі, як притулявся до її спини, щоб заснути.

— Це важко, — прошепотіла вона.

— Завжди, — відповів Андрій із усмішкою. — Але бути добрим серед усього цього найбільша сміливість.

Катя кивнула, відчуваючи, як злість тане в теплі від Глібового дотику, сміху Рити, Машчиної енергії та їхньої дружби. Вона знала: вони з Глібом повернуться одне до одного. Їхня правда була в щирій сміливості бути разом попри все

Ніч пахла яблуками. Оля з Андрієм підвезли Катю додому. Дорога була тихою, лише зрідка Андрій питав, чи не холодно. Катя кивала, дивлячись у темне вікно, де фари миготіли, мов привиди. Радіо бурмотіло про прогноз, але вона не слухала. Її думки кружляли довкола Гліба: його раптовий від’їзд, порожній погляд і злість, що колола її зсередини, мов тонка голка.

У квартирі було тепло, але світло над плитою різало очі. Катя вимкнула його й засвітила лампу в кутку. М’яке золотаве сяйво наповнило простір. Вона повільно роздяглася, наче знімала з себе вагу дня. Узяла яблуко з миски, відкусила: хрустке, кисле, живе. Сіла на диван, тримаючи його в руці, і слухала тишу.

Ближче до півночі клацнув ключ у дверях. Катя завмерла. Серце стукнуло раз, удруге. Гліб увійшов: тихий, згорблений, із втомою в очах.

— Ти не спиш? — його голос був хрипким, майже чужим.

— Ні, — відповіла вона, дивлячись на нього.

Він виглядав так, ніби повернувся з іншого світу. Очі порожні, за ними біль, який він не наважувався озвучити. Сів на край стільця, зняв куртку, заплющив очі, ніби хотів сховатися від усього.

— Їв щось? — запитала Катя, стримуючи тривогу в голосі.

— Не пам’ятаю, — відповів він, не розплющуючи очей.

— Зачекай.

Вона підвелася й пішла на кухню. У холодильнику знайшлася запечена курка, трохи гречки й баночка меду, що пахла літом. Катя розігріла їжу, налила чаю й поставила перед ним.

Гліб сидів, як дитина після довгої дороги: не просив, не скаржився, просто був.

— Ти міг би розповідати трохи більше, — тихо сказала Катя, сідаючи навпроти.

Він подивився на неї, спершу вниз, на тарілку, ніби там ховалася його відповідь

— Знаю. Але там був той погляд. Малюк на трубці. Апарат раптом зупинився, і ти дієш, не думаючи. А потім, коли все позаду, розумієш, що навіть не попрощався

— Як він? — запитала вона, відчуваючи, як роздратування відступає

— Тримається. Але я не розумію, як батьки це витримують.

Він їв повільно, ложка ледь тремтіла в руці. Катя сиділа поруч, не торкаючись його, але її присутність зігрівала, наче тепла ковдра: невагома, заспокійлива. Її мовчання тихо приймало його, не вимагаючи слів.

— Ти не мусиш усе тягнути сам, — сказала вона за кілька хвилин. — Я не прошу, щоб ти не їхав. Просто не забувай, що я тут. Чекаю. Що я не просто тло.

Гліб відклав ложку. Дивився на неї довго, ніби бачив уперше. Його очі, втомлені, але живі, тримали її погляд міцніше, ніж руки.

— Я не вмію тримати рівновагу, — тихо зізнався він. — Мене завжди кидає: або все, або нічого. Але я думав про тебе. Увесь вечір. Просто в голові було лише: «Якщо не поїду, він помре».

Катя кивнула, відчуваючи легкий щем у грудях.

— А я думала, що якщо ти ще раз так зникнеш, я стану тією злою собою, якої не люблю.

Він усміхнувся з легкою виною, але щиро.

— Не хочу, щоб ти змінювалася через мене.

— Тоді дай мені знати, що я важлива, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Просто. Без зайвих слів. Як повітря.

Гліб кивнув, і його усмішка зігріла очі.

— Добре. Наступного разу скажу. Наприклад, «Дитина. Їду. Але люблю тебе».

Катя завмерла. Його «люблю тебе» прозвучало так просто, ніби він казав це щодня, ніби це було частиною їхньої мови. Вона не встигла відповісти, лише подивилася на нього, відчуваючи, як радість лоскотить серце.

Він доїв, прибрав тарілку, вимив її й підвівся.

— Я в душ, — сказав він, кинувши короткий погляд.

— Добре, — відповіла Катя, все ще перебираючи його слова в думках.

Гліб ішов до ванної, він озирнувся, ніби хотів щось додати, але лише шепнув:

— Дякую, що ти є. Я тебе кохаю

Двері зачинилися. Катя залишилася сидіти, стискаючи чашку. Її серце на мить затихло, ніби вловлювало відлуння його слів. «Кохаю тебе» — слова прозвучали просто, як подих, як щось, що завжди було поруч. Вона не була певна, чи він сказав це вголос, але її душа відгукнулася. Плечі розслабилися, повітря стало легшим. Усе стало на свої місця.

Катя згадала, як кілька днів тому зустрічалася з Машкою. Вони сиділи в маленькому кафе з білими скатертинами й вазочками із засушеними квітами. Катя вже замовила чай, гортала меню й щось нотувала в зошиті. Маша влетіла, як вихор: з рожевими щоками, сяючими очима й розстебнутим пальтом.