Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

— Пані, припиніть, будь ласка! — сувора продавчиня в чорному з’явилася з-за стійки. — Тут не караоке.

Маша чемно повернула мікрофон, але в її очах усе ще світилися жарти.

— Вибачте, я просто репетирую. Маю виступ на талант-шоу, — підморгнула.

Усі троє вибухнули сміхом і ледве вибралися з крамниці. На ескалаторі Рита м’яко обійняла Катю за плечі.

— Ти така класна. Я рада, що ти з Глібом. І що ти з нами.

Катя відчула тепло в грудях. Рита й Маша стали для неї рідними легко, природно, ніби їхній сміх і розмови завжди були частиною її життя.

Одного вечора, коли вони з Глібом поверталися з нічного кіно, він заговорив. Його голос був теплим, але з ноткою втоми.

— Поїхали на дачу на вихідні? — спитав він, коли вони сиділи в машині, а за вікнами миготіли вогні міста. — Андрій з Олею будуть, ще Іван, мій колега з реанімації, із дівчиною. Усі хочуть трохи вирватися.

Катя вагалася. Це була її перша поїздка до друзів Гліба, і вона не знала, чи впишеться в їхню компанію. Але його погляд, сповнений тихої надії, розтопили її сумніви.

— Поїхали, — усміхнулася вона. — Тільки не залишай мене саму з твоїми серйозними лікарями.

Гліб засміявся щиро, тепло, і Катя відчула, як її серце забилося швидше.

— Обіцяю, буду поруч, — відповів він і поцілував її в скроню.

Вони приїхали на дачу, невеликий дерев’яний будиночок під Києвом, оточений густим лісом, де сосни змішувалися з дубами, а листя ще трималося на гілках, ніби чіпляючись за літо. Для листопада було тепло. Сонце низько висіло над горизонтом, кидаючи золотаве світло на стовбури. Засклена веранда пахла деревом і теплом, ніби зберігала в собі шматочок літа.

Оля, дружина Андрія, нарізала сир і виклала його на дошку, додавши виноград і горіхи. Іван, високий і трохи незграбний колега Гліба, вправно відкривав вино, жартуючи про свої «хірургічні» навички. Його дівчина, Дар’я, тендітна медсестра з тонкими пальцями, поправляла локон за вухо й кидала на Катю оцінювальні погляди. Катя помітила, як Дар’я міцно трималася за Івана, ніби боялася його відпустити.

Катя почувалася трохи чужою. Усі були привітні, але вона залишалася собою: напруженою, із відчуттям, що її розглядають під мікроскопом. Гліб сидів поруч, тримав її за коліно під столом, жартував із Андрієм про старі студентські пригоди, і його сміх розливався верандою, як тепле вино. Та раптом усе змінилося: задзвонив телефон. Погляд Гліба став порожнім.

— Мені треба їхати, — сказав він коротко, встаючи. — Вибач, Катю.

— Ти серйозно? — вона глянула на нього, намагаючись приховати розчарування.

— Відключили апарат. Малюк з інтубацією. Мій пацієнт, — тихо, але твердо пояснив він. — Я не можу не поїхати.

Двері зачинилися. Машина зникла. На веранді запала тиша. Навіть Дар’я, яка весь вечір скаржилася на холод, не промовила ні слова.

Катя посиділа ще кілька хвилин, тримаючи келих. Потім підвелася, пробурмотіла щось про свіже повітря й вийшла в сад. Там пахло вологою землею, перепрілим листям і спокоєм. Осінь трималася з останніх сил, а гойдалка під старим горіхом рипіла від вітру. Катя сіла, стиснувши плечі.

Вона намагалася не злитися, але в ній прокидалася та частина, яку вона називала «стервом»: уїдлива, саркастична, що шептала: «Його робота. Дитина. Я розумію. Але я тут, жива. Мені хочеться, щоб він залишився».

— Можна? — пролунив голос.

Андрій стояв неподалік із келихом у руці. Катя знизала плечима.

— Він не міг інакше, — сказав Андрій, сідаючи на лавку поруч. — У них розрив апарату, дві медсестри не вийшли, а малюк його пацієнт із минулого тижня.

Катя мовчала, дивлячись на гойдалку, що гойдалася від вітру.

— Я не виправдовую, — додав Андрій тихо. — Просто пояснюю. Гліб не розділяє життя і роботу. Його робота це він.

— А я тоді хто? — запитала Катя, і її голос тремтів. — Додаток до його графіка?

Андрій усміхнувся не насмішкувато, а тепло, ніби розумів її більше, ніж вона чекала.

— Ні. Ти та, до кого він повертається, коли може дихати.

Вона зітхнула. Вітер гнав сухе листя по землі, воно шелестіло, ніби озвучувало її думки.

— Я думала, злість це слабкість, — промовила вона. — А тепер боюся, що доброта це дурість.

Андрій глянув на неї. Його очі були серйозними, але м’якими.

— Нещодавно читав про щедрість. Не про гроші, а про увагу. Бути уважним це спосіб вижити в світі, що постійно руйнується. Ми всі живемо від одного потрясіння до іншого. І тримає нас не контроль, а людяність.

— Думаєш, Гліб щедрий? — запитала Катя.

— Так. Але по-своєму. Він віддає себе до краю, і це його спалює. А ти його шанс не згоріти. Якщо витримаєш.

— А якщо ні? — її голос став майже шепотом.

— Тоді знайдеш свій спосіб бути щедрою. До себе. Бо щедрість це не лише віддавати, а й не ламати себе об чужі межі.