Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 7

Після дзвінка Петра Петровича до району, Залісся офіційно перетворилося з "глухого кутка, де щось дивне відбувається" на "зону підвищеної уваги з масовими зникненнями". Хоча майор Громов і дільничний ще не потопали в натовпі колег з області, з району прибули двоє – молодий, ще не встиглий набратися цинізму слідчий на прізвище Коваленко, з обличчям, що виражало перманентний подив від сільських реалій, та огрядний оперативник, який, здавалося, більше цікавився вмістом місцевого магазину, ніж розслідуванням. Вони привезли додаткові папки, бланки протоколів та відчуття офіційності, що так різало око в прокуреному кабінеті дільничного.

Петро Петрович лише зітхнув. Бюрократія прибула. Тепер доведеться не тільки шукати людей, але й заповнювати стоси паперів, пояснювати очевидне і вислуховувати "цінні" вказівки від тих, хто Ліс бачив хіба що на картинці.

Майор Громов, попри внутрішню напругу через чергове зникнення і прибуття "підкріплення", виглядав зібрано. Він швидко взяв ситуацію під контроль, наскільки це було можливо в умовах сільського хаосу. Кабінет Петра Петровича став тимчасовим штабом. На столі з'явився ноутбук Громова, поруч – акуратно розкладені протоколи.

– Гаразд, – сказав Громов, дивлячись на Петра Петровича, Коваленка та огрядного оперативника, що вже жував щось із пакетика. – Часу обмаль, ситуація, м'яко кажучи, нештатна. Нам потрібна вся інформація. Знову. Але цього разу – методично. Ми повинні переговорити з усіма, хто останній бачив зниклих. Родичі, сусіди, колеги. Коваленко, ви будете фіксувати. Петре Петровичу, ваша допомога як знавця місцевості та людей – неоціненна. Особливо в плані нюансів та довіри. А ви… – він подивився на жувальника. – …забезпечте, щоб нас ніхто не турбував, і… може, перевірте журнал відвідувачів у магазині за останній місяць. Хтось чужий з'являвся?

Оперативник жував. 

– Там журнал... хіба що зошит тітки Оксани з боргами, – пробурмотів він, але кивнув. Перевірка магазину – це хоч щось зрозуміле.

Першою запросили Надію, дружину Василя. Вона прийшла змарніла, в очах – порожнеча. Страх і горе зробили її майже прозорою. Петро Петрович присів поруч, поклав руку їй на плече.

– Надю, – почав Громов м'яко, але офіційно. – Ми розуміємо, як вам важко. Але нам потрібно з'ясувати всі обставини. Розкажіть ще раз, будь ласка, про той день, коли зник Василь. Все, що пам'ятаєте. Навіть дрібниці.

Надія почала розповідати, голос її був тихим, монотонним. Про те, як Василь пішов у ліс, про те, що сказав, куди саме. Коваленко старанно записував. Громов ставив уточнюючі запитання.

– Він був… як завжди? Ну, ви розумієте… – Громов натякнув на пристрасть Василя до алкоголю, намагаючись бути делікатним.

Надія похитала головою. 

– Ні, майоре. От що дивно… Він того ранку не пив. Взагалі. Навіть не похмелявся. Сказав, голова ясна, хоче свіжого повітря. Навіть посміхнувся. Це так… незвично було.

Петро Петрович ледь помітно напружився. Так, це було незвично. Він пам'ятав Василя переважно "під мухою".

– Тобто, він був абсолютно тверезим? – уточнив Громов, записуючи.

– Так. Наче й не мій Василь, – зітхнула Надія. – Ще й сказав… сказав, що йому хтось у лісі призначив зустріч.

Громов завмер. Петро Петрович теж. Ось це вже було щось нове. При першому опитуванні Надія не згадувала про це, тоді вона була надто розгублена.

– Зустріч? Хто? З ким? – запитав Громов, нахиляючись вперед.

– Не знаю! – Надія знову заплакала. – Не сказав! Просто сказав: Піду, мені там один чоловік чекає. Я ще спитала: Який чоловік? Ти що, здурів?. А він тільки рукою махнув і пішов. Я подумала, може, вже привиділося по п'яні… Але він же не пив!

– Він збирався з кимось зустрітись до того, як піти в ліс, чи в лісі?» – Громов намагався прояснити.

– Він так і сказав: «Піду в ліс, мені там чекають». Все. Більше ні слова.

Дрібна невідповідність №1: Василь був тверезий. Дрібна невідповідність №2: Василь йшов у ліс не просто по гриби, а на зустріч.

Громов записував. Петро Петрович сидів мовчки, його очі були прикуті до Надії. Він знав її все життя. Вона не вигадувала. Але хто міг призначити зустріч Василю, та ще й у лісі?

Далі була сусідка Галини, тітка Люба. Вона була жвавіша за Надію, але так само перелякана. Розповіла про Галину, яка дівчина хороша, тиха. Ходила на пошту, ні з ким не сварилася.

– А стосунки? З чоловіками? – запитав Громов.

Тітка Люба знизила голос. – Та хто знає… Наче ні з ким не водилася відкрито. Але… ходили чутки. Ніби є у неї хтось. Не місцевий.

– Не місцевий? Звідки?

– Та хто його бачив? Казали, приїжджає іноді. Не в саме Залісся, а десь… поблизу. Зустрічаються таємно. Це ж село, майоре. Усі про всіх знають, але не все говорять.

– Коли востаннє її бачили з кимось чужим?

– Та хтозна… Може, три тижні тому… А може, і довше.

Дрібна невідповідність/зачіпка №3: У Галини міг бути таємний зв'язок з немісцевим. Можливо, він якось пов'язаний зі зникненням? Або сам зник? Чи втік?

Петро Петрович слухав, потираючи підборіддя. Чутки про Галину він чув. Але сприймав як звичайні сільські плітки. Тепер це набувало іншого значення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍