Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Потім була дружина Миколи. Вона розповіла про день його зникнення, як він пішов по хмиз. Був веселий, планував полагодити паркан наступного дня.

– У нього були якісь конфлікти останнім часом? З кимось сварився? Може, через ділянку лісу? – запитував Громов.

– Ні, що ви, – жінка сплеснула руками. – Микола – муха не образить! Ніколи ні з ким не сварився. Тихий, працьовитий.

– Можливо, бачив щось у лісі? Щось незвичайне? Незаконну вирубку? Браконьєрів?

– Нічого не казав… – жінка задумалася. – Хоча… за кілька днів до того він був якийсь… схвильований. Неспокійний. Ходив туди-сюди. На мої запитання відмахувався, казав, щось у лісі його… турбує. Але що саме – не сказав.

Дрібна невідповідність №4: Микола був схвильований перед зникненням. Його щось турбувало в лісі.

– Турбувало? – перепитав Громов. – Це як? Боявся чогось? Чи бачив щось таке, що не мав бачити?

– Не знаю… Просто сказав: «Не подобається мені там зараз». І дивився на ліс так… ніби чекав чогось поганого.

Петро Петрович кивнув. Він пам'ятав розмову з тіткою Оксаною про Миколу. Вона теж говорила про його дивну поведінку.

Остання – Анна Павлівна, дружина зниклого дачника Федора Івановича. Вона все ще була в стані шоку та горя, говорила крізь сльози.

– Анно Павлівно, будь ласка, спробуйте пригадати все про вашого чоловіка. Його роботу, бізнес, друзів, ворогів… Будь-які проблеми в місті? – Громов був особливо уважний до цього випадку, адже жертва не була місцевою.

– Проблеми? Які проблеми? – жінка дивилася на нього з подивом. – У нас все було добре! Він на пенсії, я теж. Приїжджали сюди відпочивати. Він рибалив, я квіти садила. Ніякого бізнесу, ніяких ворогів!

– Можливо, якісь несподівані фінансові надходження? Або навпаки – втрати?

– Нічого такого… Жили скромно, але на все вистачало.

– Чи приймав він когось останнім часом? Відвідувачі з міста? Незнайомці?

– Ні… Тільки ми тут були. Сусіди іноді заходили… але вони ж місцеві.

– А дзвінки? Телефонні розмови? Можливо, останнім часом йому хтось дзвонив, і він був після цього схвильований?

Анна Павлівна замовкла, намагаючись пригадати. Її обличчя на мить прояснилося, потім знову потьмяніло від сумнівів.

– Був один дзвінок… Днів за два до того, як зник. Я тоді на кухні була, чула тільки, як він розмовляє. Якийсь… дивний був голос. Низький такий. І Федя якось… напружився. Коли закінчив говорити, я спитала, хто це. А він махнув рукою і сказав: «Та ніхто важливий. Помилилися номером, мабуть». Але я бачила, що він… схвильований. І весь вечір якийсь задумливий ходив.

Дрібна невідповідність №5: Федір Іванович отримав дивний телефонний дзвінок і був після нього схвильований.

Громов і Петро Петрович перезирнулися. Дивний дзвінок. Схвильований стан. Як у Миколи.

– Ви можете пригадати номер телефону? Або хоча б приблизний час дзвінка? – Громов був готовий хапатися за будь-яку ниточку.

– Номер? Ні… Не пам'ятаю. Час… Десь після обіду було. Ну, може, година друга-третя.

Інтерв'ю тривали. Громов опитував сусідів, тітку Оксану з магазину, навіть місцевого мисливця, який, за словами Петра Петровича, знав ліс як свої п'ять пальців (на відміну від Василя, як виявилося). Коваленко старанно писав, огрядний оперативник повернувся з магазину з пакетом сухариків і звітом, що чужих наче не бачили, тільки дачники приїжджають.

Петро Петрович сидів поруч, спостерігаючи. Він знав цих людей, їхні звички, їхні маленькі брехні. Він бачив, як вони бояться. Не просто поліції чи бандитів. Бояться чогось іншого. Чогось, що не має обличчя і імені.

– Майоре, – сказав він Громову, коли настала коротка пауза між допитами. – Ви шукаєте логіку. А тут її немає. Ви шукаєте людину. А я не впевнений, що це вона.

Громов потер скроні. – Петре Петровичу, я ціную вашу… місцеву специфіку. Але ми не можемо просто списати все на ‘щось у лісі’. Люди зникають. Живі люди. І це робить хтось. Або група осіб.

– Чи щось, що може робити це як людина, але… не бути нею, – тихо додав Петро Петрович, дивлячись у вікно на темну зелену стіну Лісу.

– Це неконструктивно, – різко сказав Громов. Його починало дратувати це постійне повернення до містики.

– А шукати сліди там, де їх немає – це конструктивно? – дільничний підняв брову. У його голосі пролунав сухий, втомлений гумор. – Чи допитувати переляканих людей, які вірять, що їх забирає Лісовик, і чекати від них свідчень про маніяка?

Громов зітхнув. 

– У нас є маленькі невідповідності. Василь був тверезий і йшов на зустріч. Галина мала таємний зв'язок. Микола був схвильований. Федір Іванович отримав дивний дзвінок. Це ниточки, Петре Петровичу. Можливо, вони пов'язані.

– Можливо. А можливо, це просто… людське. У кожного є свої маленькі таємниці та переживання, – відповів Петро Петрович. – Як і у кожного зниклого. Це не пояснює, чому вони зникли без сліду. Як пил у повітрі.

– Тоді що пояснює? – запитав Громов, дивлячись на нього впритул.