Філіп Майєр - Син

кущі. Тож я знову залишився простоволосий, і сонце знову нещадно обпікало мене… На той час до нашої групи приєдналися дві інші, і ми всі разом поїхали далі.

Коли індіанці змінювали коней, вони злегка перекусили в'яленим м'ясом, яке знайшли у фургоні. Нам із братом теж трошки перепало. Я страшенно хотів пити, і тому, коли індіанці запропонували мені трохи жувального тютюну, я не зміг його жувати, бо слини в роті зовсім не було. Братові ж того тютюну й не давали. Він стояв, розкарячившись, і мав жалюгідний вигляд.

Сонце нарешті зайшло, і в мене в роті було вже так сухо, що я мало не задихнувся. Коли стало геть нестерпно, я згадав чарівні весняні вечори, які проводив біля джерела, спостерігаючи за тим, як тече вода. І мені трохи полегшало від цього.

Уже стемніло, коли індіанці спинилися біля якоїсь брудної калюжі. Нарвавши трави й накидавши її у воду, вони випили по кілька ковтків. А потому й ми з братом змогли напитися. Вода була на смак наче жаб'яче лайно, і тхнуло від неї жахливо. Та ми не зважали на це. Мартін, напившись, заплакав, та індіанці одразу штурхонули його в живіт і пригрозили великим ножем. При цьому вони промовляли щось на кшталт вайупа ніту та ніхпу айту (згодом я дізнався, що це означає «вгамуйся» та «замовкни»).

Індіанці жваво розмовляли, вочевидь, обговорюючи свої подальші плани.

— Ми, мабуть, проїхали вже сотню миль, — сказав я до брата. — Сан-Саба має бути десь поблизу.

— Як гадаєш — вони не розгніваються, якщо я ще трохи поп'ю? — спитав він.

— Гадаю, що ні.

І він знову пив смердючу, каламутну воду. А я вже не міг цього робити через її жахливий запах. Сидіти на землі було нестерпно боляче — мабуть, щоб стерта шкіра відновилася, потрібно буде кілька тижнів. Напившись, брат сів поряд зі мною. А через якусь мить я, відчувши неприємний запах, зрозумів, що він знову наклав під себе.

— Я не можу нічого вдіяти… — почувся його винуватий голос.

— Не зважай.

— Хоча все це вже не має значення.

— Ми повинні триматися, — сказав я. — Це не так важко, як ти собі думаєш.

— А потім що? Що буде, якщо ми живими доїдемо туди, куди вони прямують?

Я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Я не хочу туди… — промовив він.

— Згадай книжки про Джона Таннера й Чарлза Джонсона.

— Я не з тих, хто може вижити, харчуючись корою дерев та аґрусом…

— Ти виживеш і прославишся, — вів я своє. — Настане час, коли я приїду до тебе в гості й скажу твоєму приятелю Емерсону, що ти — справжній чоловік, а не якийсь там педик… тобто поет.

Брат промовчав.

— Ти все зможеш витерпіти, — продовжував я. — Лишень не треба їх дражнити, щоб їм, бува, не забаглося зняти з нас скальпи.

— Я роблю все, що можу.

— Я так не думаю.

— То й не думай…

Він знову заплакав, а тоді заснув. Я був дуже розлючений на нього. Ми з ним у цій подорожі з’їли не менше, ніж індіанці, а води випили значно більше за них усіх. Проїхали ж ми з ними лише один день. А скільки днів вони вже так подорожують? Але мій брат не хотів боротися за власне життя — просто опустив руки, і все. Я згадав батькові слова: «Якщо іншій людині щось до снаги — до снаги воно й тобі!»

Було ще зовсім темно, коли індіанські підлітки розбудили нас ляпасами та посадовили на коней. Я побачив якесь яскраве світло вдалині та зрозумів, що це горить чийсь будинок. Не думав я, що на цих землях наважилися поселитися білі люди. Однак, вочевидь, знайшлися й такі, які вирішили ризикнути життям заради володіння ділянкою цієї надзвичайно родючої землі. Кілька дорослих індіанців під’їхали та похвалили підлітків за те, що ті розбудили нас.

Ми побачили, як до нашого табуна підводять іще кілька коней. Також індіанці везли двох нових бранців — зважаючи на їхній пронизливий плач, то були жінки. Вони щось вигукували німецькою. Отже, дім, що згорів, належав якомусь німцеві.

Коли зійшло сонце, ми вже проїхали миль із п’ятдесят, змінивши коней двічі. Німки без упину голосили всю ніч… Ми піднялися на месу — пагорб із пласкою верхівкою, — щоб роздивитися довкола. І побачили вкриту зеленими пагорбами землю, що розстилалася аж до самого небокраю.

Німки були оголені, як і ми. Одній на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять, іншій — мабуть, трохи більше. Обличчя й тіла молодих жінок були вкриті кров’ю, змішаною з брудом, але навіть це не приховувало їхньої вроди. Що більше я дивився на них — то більше ненавидів. І подумав, що залюбки поспостерігав би за тим, як індіанці знущатимуться з них.

— Я їх ненавиджу, цих німок, — наче вгадав мої думки брат. — Нехай індіанці добряче натовчуть їм одне місце.

— Еге ж…

— А ти непогано тримаєшся, як я бачу.

— Принаймні не падаю щохвилини з коня, як дехто.

Я подумав, що індіанці могли б і міцніше прив'язати його до поні.

— Я намагався зробити так, щоб кінь влучив мені копитом у голову, — тим часом пояснював мені Мартін. — Та мені, як бачиш, жодного разу не пощастило.

— Мама просто пишалася б тобою, — вирішив я присоромити брата.

— З тебе вийде дуже хороший малий індіанець, Ілаю, — не зважав він на мій тон. — Мені шкода, що я цього вже не побачу.

Я не знайшов, що відповісти.

— Ти знаєш, чому я тоді не стріляв? — продовжував він. — Я не хотів, щоб зчинилася перестрілка, у якій вони б убили чи поранили Ліззі.

— Та ти просто закляк.

— Ні… Маму б вони вбили в будь-якому разі. А от Ліззі взяли б у полон разом із нами, якби не та перестрілка, у якій її поранили.

— Стули пельку! — не витримав я.

— Ти міг би й не дивитися на те, що вони з нею зробили…

Я дуже добре знав братове обличчя. Він був трохи косооким, з тонкими губами. І тепер я бачив перед собою те ж саме обличчя. Але воно раптом здалося мені обличчям когось іншого, кого я вже начебто знаю цілу вічність.

Трохи згодом він попросив у мене пробачення.

А ще через якийсь час індіанці перекусили залишками в’яленого м’яса, і нам теж дісталося трохи.

Одна з німок запитала мене, чи не знаю я, куди нас везуть. Я вдав, що не розумію її, і вона вирішила натомість спробувати поговорити з Мартіном.

Наступного дня ми могли бачити далеко,