Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

У її голосі не було гніву. Лише втома.

— Але час змінює все. Навіть богів. Вони стали жорстокими.

У нескінченності днів зникає співчуття. Коли ти не вмираєш, втрачаєш розуміння цінності життя.

— І тоді… Моран… — тихо озвалася Лінаріель.

— Він знищив расу туманних народів. Просто… через примху. Їх більше не існує. Їхнє ім’я стерте з усіх пам’ятників. Це була остання крапля. П’ятеро наших предків — найсильніші маги ельфів — повстали. Вони не змогли вбити Морана, але заточили його в камінь.

— А богиня Ава… — Лінаріель опустила очі. — Вона намагалася його врятувати. Але не витримала сили ритуалу. Впала слідом за ним.

— І тоді на небі з’явилися два світила, — завершила снігова. — Сонце Морана. І світло Ави. Вони — символ нашої перемоги й нашої втрати. А магія… потекла вільно. Вперше. Авеніс розквітнув. І з того часу всі магічні істоти живляться її потоком.

Мовчання огорнуло залу. Я сиділа, відчуваючи, як історія давніх богів злилася з моєю власною.

Ноель… він і є той новим божеством.

І щоб повернути магію, його треба вбити.

— І як же нам до нього дістатися? — нарешті озвався Тінь. Розумне, логічне питання, як завжди.

— Ми дамо вам портальний камінь, — спокійно відповіла снігова королева. — Ритуал можна буде провести в день, коли починається новий рік. Тоді Мор затулить собою Морана. Це буде через два місяці.

Вона говорила так, ніби це просто — стрибнути у портал, вбити нового бога й врятувати світ.

— І я не Снігова королева, — додала, ледь помітно посміхаючись. — Мене звати Еліанна.

Я здригнулась. Невже вона…

— Так, я читаю думки, — відповіла вона ще до того, як я встигла звести брови. — Корисне вміння.

Невимушено, ніби це нічого не значило, вона жестом покликала Ілмерію.

— Вам уже час. Ілмерія проведе вас.

Час іде. Залишилось два місяці.

Ми вийшли на подвір’я, і біля фонтану на нас уже чекав той самий поранений воїн. Все ще блідий, але тримався рівно, вперто.

— Це Ірін, — коротко кинув Тінь, помітивши мій недовірливий погляд. — Він мій воїн. Вірний. Їм багато чого не пояснили. А наказ — це наказ.

Я не відповіла. Все ще не розуміла, навіщо було тягнути з собою того, хто ледь не вбив нас. Хай там як, Тінь не з тих, хто робить щось без причини.

Дейрон ішов поруч. Мовчазний. Зосереджений. І, здається, напружений до краю.

— Міро, — раптом озвався він. — Ти не загинеш. Якщо треба, я власноруч притягну його до ельфів. Хай би де він ховався.

— Це не тобі вирішувати, хто має жити, Дейроне. — Я зупинилась, подивилась йому прямо в очі. — Йдеться про моє життя. І про життя Ноеля.

— Ну звісно. Навіть зараз, навіть зараз, ти обираєш його! — у його голосі прозвучала злість. І щось ще. Біль?

— Я нікого не обираю! — відрубала я. — Але я не думаю, що моє життя цінніше за чиєсь інше.

— А я думаю. — Він зробив крок ближче, занадто близько. — Може, хоч раз спитаєш мене? А не тікатимеш? Ми, до речі, були близькі.

— Шшш! — шикнула я, озиранусяччи на перехожих. — Ти з глузду з’їхав? Табличку ще повісь: «Я спав з Мірою!»

— Може, й повішу! — з іронією кинув він. — Може, тоді ти нарешті зрозумієш, що всім начхати на твоє особисте життя. І що ти знову тікаєш від розмови!

Він розвернувся і пішов уперед, залишивши мене стояти посеред вулиці з відчуттям, ніби в грудях знову хтось викрутив усе навиворіт.

Тільки Дейрон уміє так — одним рухом перевести розмову від долі світу до особистих образ.

І залишити після себе безлад — і в голові, і в серці.

Ми йшли мовчки, кожен заглиблений у власні думки. Дейрон тримався осторонь, Ірін ішов позаду, а Тінь розмовляв з Ілмерією про деталі подорожі. Я ж… просто йшла. Механічно переставляла ноги, поки не зрозуміла, що відстала.

— Все гаразд? — м’який голос Ілмерії змусив мене зупинитися.

— Так… ні. Не знаю, — я знизала плечима.

— Це нормально — не знати. Особливо, коли світ на твоїх плечах.

Ми зупинилися біля квітучого дерева, схожого на вишню, хоча пелюстки в нього були синього кольору й світилися в темряві. Ілмерія доторкнулася до гілки.

— У нього тільки одна весна в житті, — сказала вона. — За рік дерево вмирає, залишаючи лише насіння.

Зате як цвіте…

— Красиво. Але трагічно, — відповіла я тихо.

— Ти теж така. Живеш на межі — любов і обов’язок, життя і смерть. Я бачила багато таких, як ти. Не всі витримують.

— А ти витримала?

Вона усміхнулася куточками губ, але в її очах була тільки печаль.

— Колись. Я звісно не рятувала світ. Але я теж платила свою ціну. Тільки не завжди знаєш, чи вона варта того, що отримуєш.

Я сіла на лавку під деревом, і вона теж. На мить — тиша. М’яке світіння пелюсток лягало на наші обличчя.

— Я не хочу, щоб Ноель помер. Навіть якщо це врятує всіх. Це… звучить егоїстично?

— Це звучить по-людськи, — відповіла Ілмерія. — Любов не завжди має сенс. Вона просто є.

— Все заплутано. Я не впевнена в своїх почуттях. Але й Дейрон… він теж страждає. А я відштовхую його, бо боюсь відповісти взаємністю. Бо якщо дам собі шанс… це буде зрада?

— Ні. Це буде вибір. Всі ми маємо право вибирати. Навіть якщо потім боляче.

Я мовчала. Вперше за довгий час мені не хотілося тікати. Ілмерія не тиснула, не вимагала відповідей. Вона просто була поруч.

— Ти сильна, Міро. Але не забувай, що іноді сила — це дозволити собі бути слабкою.

Я залишилася під деревом, коли всі вже розійшлись. Хотіла ще трохи побути на самоті. Вітер шелестів у кронах, і світіння пелюсток трохи заспокоювало. Я прикрила очі, вдихаючи запах ночі.

Кроки. Тихі, обережні. Я подумала, що це Ілмерія, але коли обернулась, побачила Іріна.

— Тобі щось потрібно? — запитала я, підводячись.

Він не відповів. Його обличчя було відстороненим. Очі виражали хвилювання та впевненість. Раптом він вихопив з-за пояса ніж і кинувся на мене.

Я не встигла навіть закричати — інстинктивно виставила руки, і між нами спалахнуло зелене світло. Сила зцілення відштовхнула його назад, але не зупинила. Він знову підвівся, очі божевільно блищали.